Друге дихання
Микола не був красенем, як Шарль Азнавур. Працював звичайним інженером на тракторному заводі. Не пив, ну, хіба що по святах. Не палив. Будучи одруженим двадцять два роки, на сторону не дивився.
Донька вийшла заміж і поїхала з чоловіком до Львова. З онуками не поспішала. Микола не сумував через це. Діти — це турбота, галас і розкидані іграшки. А він звик до тихих вечорів із газетою перед телевізором. Що поспішати? Ще встигне награтися з онуками.
Дружина Галя його цілком влаштовувала: приємна зовні, охайна, вдома завжди затишно та чисто, вечеря готова, а по святах на столі домашній торт та м’ясо по-київськи. Одним словом — життя вдалося.
Він їхав додому на своїй машині, жмурячись від сонячного проміння, у передчутті смачної вечері та відпочинку перед телевізором.
Микола увійшов у квартиру, скинув у передпокої черевики й прислухався. Зазвичай Галя визирала з кухні й казала, що вечеря майже готова. Але сьогодні її голосу він не почув. Невимовний непокій пройняв його серце. Він увійшов у кімнату. Галя стояла біля шафи з розхристаними дверима, знімала з вішалок сукні й кидала їх на диван, де лежала валізка з відкинутим дахом.
— Куди збираєшся? До доньки, у Львові? Невже вона вагітна? — спитав Микола.
Галя, навіть не глянувши на чоловіка, підійшла до валізи й почала складати туди свої речі.
— Ти що, оглух? Питаю, а ти мовчиш. Куди збираєшся? — повторив Микола, починаючи злитися.
Галя оглянула кімнату, чи не забула чого, і почала закривати валізу. Але речей було забагато, блискавка ледве трималася.
— Краще б допоміг, а не стояв, як стовп, і не питав дурниць. — Галя випрямилася й здула з чола пасмо волосся.
— Я спитав, куди ти збираєшся з усіма своїми речами? Невже це дурне питання? — Микола ледве стримував роздратування, яке клекотіло всередині.
— Куди? Іду від тебе, — з викликом сказала дружина.
— Чому? — Микола здивовано підняв брови.
— Набридло. Допоможеш? — Галя кивнула на валізу.
— Що набридло? — Микола підійшов, натягнув кришку й різко закрив блискавку.
— Усе. Ти набрид, плита набридла. Набридло кожен вечір сидіти вдома й дивитися в телевізор.
— Так би й сказала. Могли б для різноманітності сходити до театру, — сказав Микола перше, що спало на думку.
— Щоб мені було соромно, коли ти там храпітимеш? Один день змінює інший, а життя проходить. — У голосі Галі Микола почув відчай та незадоволеність.
— Так це від нас не залежить. Чи йдемо, чи стоїмо, життя все одно тече, — філософськи зауважив він.
— Не мудруй. А я хочу, щоб наприкінці було що згадати. А що я згадаю? Котлети на пательні? Миття посуду? Тебе з газетою перед телевізором? — Голос Галі зірвався на крик.
— Думаєш, крім доньки мені йти нікуди? Я піду до того, хто бачить у мені жінку, королеву. Хто пише для мене вірші… — Галя заплющила очі, її погляд став мрійливим.
— А я? — спитав Микола, раптом усвідомивши.
— А ти живи далі, як звик. Тільки готуй, прасуй та переймайся сам. Ти перестав звертати на мене увагу. Я дві місяці тому підстриглася, змінила образ. Ти помітив? — Галя усміхнулася, взяла валізу й потягла до виходу, залишаючи на килимі сліди від коліщаток.
Поки Галя одягалася, шелестіла плащем, Микола дивився на дві прим’яті смужки на килимі. Йому здавалося, що валіза проїхала по його серцю, залишивши такі самі сліди.
Лише коли вхідні двері грюкнули, замок клацнув, Микола здригнувся й відірвав погляд від килима. Тільки зараз він усвідомив: дружина пішла.
Треба було щось робити. За звичкою Микола пішов на кухню. На плиті стояв остиглий чайник. Він відчинив холодильник — майже порожньо: каструля з борщем, залишки ковбаси, дві банки консервів, кілька яєць у дверцятах і півпляшки молока. Він закрив холодильник. Бажання їсти зникло.
Микола повернувся до кімнати й сів на диван, де ще хвилину тому лежала валіза. Читати газету чи дивитися телевізор теж не хотілося. Це було цікаво, коли Галя була поруч, навіть якщо готувала, мила посуд чи прасувала білизну, кМикола глибоко зітхнув, потім усміхнувся, взяв телефон і набрав номер нової знайомої, передчуття щастя знову наповнювало його серце.
