**Щоденник**
«Залишила мені донечку?» – Від жахливої думки Оксану кинуло в гарячку. – Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться.»
Оксана прийшла з роботи й знайшла на столі коротку записку від доньки. Їхні стосунки з Соломією завжди були напружені, але вона не очікувала, що донька просто втече. Перечитувала записку знову і знову, запам’ятала напам’ять, але їй усе здавалося, що вона щось важливе пропустила, щось не так зрозуміла.
Ніч була нестерпною. То подушка видавалася затверділою, то ковдра заважала, то повітря у кімнаті було занадто душним. Вона то ридала, то вела нескінченну суперечку з Соломією у своїй голові, згадувала всі їхні сварки, щасливі моменти…
Нарешті, виснажена, встала, сіла за стіл і ввімкнула лампу. Записка лежала поверх робочих паперів, зім’ята від нещадних перечитів.
Оксана в сотый раз уважно перечитала строки. Ні, вона все правильно зрозуміла. Навіть чула той роздратований, докірливий голос Соломії:
*«Я втомилася від твого контролю… Ти занадто сувора… Я хочу жити сама. Я доросла… Ти б усе одно мене не відпустила, тому й пішла, поки тебе не було. Зі мною все добре. Я не сама. Не шукай мене. Я не повернуся…»*
Лист без початку й підписи. *«А як же я?»* – знову думала Оксана, ніби донька могла почути. *«А якщо зі мною щось станеться? Тобі навіть повідомити буде нікуди. Тебе зовсім не хвилює, що зі мною буде?»*
Може, Соломія й права по-своєму. Але їй, матері, хотілося, щоб донька здобула освіту, мала гарну роботу, щоб випадкове кохання чи незапланована вагітність не зруйнували її майбутнє. Хіба є матері, які дозволяють дітям усе?
Сама Оксана вийшла заміж студенткою і пам’ятала, як швидко кохання випарувалося під тиском бідності, тісноти у гуртожитку, побутових проблем і втоми.
А коли народилася Соломія, стало ще гірше. Вона з чоловіком, таким же молодим і нерозумним, постійно сварилися. Може, мати була права, коли радила тоді зробити аборт? Але Оксані здавалося – їхнє кохання переможе все. Наївна дурниця.
Через три місяці вони розійшлися. Оксана взяла академвідпустку і повернулася до батьків. Дивно, але мати одразу полюбила онуку, хоча сама ж наполягала на аборті. Навіть відпустила Оксану закінчити інститут, а сама няньчила Соломію, безмежно її пестячи.
Поки були живі батьки, Оксана не знала клопоту. Мати поряд, дитина під наглядом. Після інституту два роки працювала вчителем англійської, а потім знайшла роботу перекладачем.
А ось з особистим життям не пощастило. Мати казала: *«Шукай чоловіка зі стабільністю»*. А їй траплялися або одружені, які пропонували лише роль коханки, або розведені, які самі шукали, де притулитися. До таких відносин Оксана боялася вступати.
Коли батьки померли, вони з донькою залишилися самі. Ближчої за Соломію людини в Оксани не було. Віддавала їй усю себе. А їй, виявилося, це було не потрібно. Зіпсована бабусею, Соломія вважала матір занадто суворою. Мріяла не про навчання чи кар’єру, а про «свободу». І ось пішла…
*«Я чекатиму. Що ж мені лишається? Один день ти повернешся. Я ж мати, я люблю тебе й пробачу. Лише б з тобою не сталося лиха…»* Оксана зітхнула, вимкнула лампу й лігла. Засинала тривожним, чутким сном.
Довго не могла змиритися з втечею доньки, кожен дзвінок змушував її здригатися. Крім роботи у бюро, набрала замовлень на переклади й сиділа над ними до пізньої ночі. Спала по кілька годин. Таке навантаження не залишало часу на жалощі. Про доньку, звісно, думала, але переконувала себе – із Соломією все добре.
Через півтора роки дзвінок у двері перервав роботу. Оксана зі злістю зняла окуляри й протерла очі. Їй шкода було відволікатися – переклад ладнався. Дзвінок повторився, і вона підвелася зі столу.
Відчинила двері – і застигла. На порозі стояла Соломія, схудла, змарніла. Оксана ахнула, кинулася до неї:
– Соломієчку! Нарешті! Я так тебе чекала!
Але зустріла холодний погляд і зупинилася. Лише тоді помітила, що в доньки на руках дитина.
– Це твоя? Давай мені. – Оксана взяла малу. – Дівчинка? – зраділа вона. – Занесу її у кімнату, а ти роздягайся.
Поклавши сплячу дитину на диван, Оксана милувалася її пухкими щічками, довгими віями. Раптом почула, як хлопнули двері. Не одразу зрозуміла – Соломія пішла.
У передпокої було тихо. На підлозі – лише мокрі сліди від чобіт та пухка сумка.
«Соломіє!» – вигукнула Оксана у сходову клітку. Ні відповіді, ні кроків. Підбігла до вікна – під будинком нікого.
Повернулася до кімнати. Дивилася на дитину. *Соломія більше ніколи не повернулася, а Оксана, дивлячись, як Іринка грає у кімнаті, зрозуміла, що справжнє щастя – це не чекати минулого, а любити те, що залишилося поруч.
