«Залишила мені донечку?» – від жахливої думки Валерію кинуло в жар. «Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться».
Валерія прийшла з роботи й знайшла на столі коротку записку від доньки. Їхні стосунки з Соломією завжди були напружені, але вона й уявити не могла, що донька піде з дому так раптово. Перечитувала слова знову і знову, вивчила напам’ять, але все здавалося, що вона щось не зрозуміла.
Ніч була довгою. Подушка була занадто твердою, ковдра – надто важкою, а в кімнаті – душно. Вона то плакала, то вела нескінченні суперечки з Соломією в думках, згадуючи їхні сварки та рідкісні миті щастя.
Зрештою, вона встала, сіла за стіл і запалила настільну лампу. Записка лежала поверх паперів, зім’ята від безлічі дотиків.
Валерія вчиталася в слова ще раз. Так, все було ясно. Навіть звучав Соломін голос – роздратований, звинувачувальний.
*«Я втомилася від твого контролю… Ти занадто сувора… Я хочу жити самостійно. Я доросла… Ти б мене все одно не відпустила, тому йду, поки тебе немає. Зі мною все добре. Я не одна. Не шукай мене. Я не повернуся…»*
Без привітання, без підпису.
«А як же я? – питала Валерія, ніби донька могла почути. – А якщо зі мною щось станеться? Тобі навіть некуди буде повідомити. Тобі байдуже, як я житиму без тебе?»
Може, Соломія мала рацію. Але їй, матері, хотілося, аби донька здобула освіту, знайшла гарну рІ ось тепер, коли вони всі троє сиділи за вечерею, Валерія усміхнулася скрізь сльози, розуміючи, що найважливіше — це те, що вони нарешті разом.
