Орися розклала кашу по тарілках, зробила варенням смішну мордочку в тарілці сина.
— Чоловіки! Снідати! — покликала вона, розливаючи по глечиках свіжозаварену каву.
Ярик сів за стіл і незадовільно подивився на свою порцію.
— Не люблю кашу, — похмуро промовив він.
— То що за новини? Гречана корисна. Якщо хочеш іти на ліжинки, треба спершу добре поїсти. — Тарас сів навпроти сина, зачерпнув ложкою й поклав собі в рот. — М-м… Як смачно. Наша мама — чарівниця. Повір, ніхто так не готує, як вона.
Ярик недовірливо глянув на батька, але теж узяв ложку в руки. Коли він доїв, Орися забрала порожню тарілку й підсунула синові глечик з кавою.
— Щось трапилося? — спитала вона чоловіка. — Ти останнім часом якийсь задумливий. На роботі проблеми?
— Я все з’їв. Коли підемо на льоду? — весело спитав Ярик.
— Іди, пограй. Нам з мамою треба поговорити. — Тарас зупинив незадоволений погляд сина. — Трохи пізніше. Іди.
Орисі на мить здалося, що вона читає думки хлопчика. Той вагався: чи заплакати, бо розмова батьків може зруйнувати плани на льодовий майданчик, чи піти в кімнату й мучитися сумнівами. Вона посміхнулась і кивнула, щоб запевнити: підуть, але потім.
Ярик зісковзнув з табуретки й, надувшись, вийшов у коридор.
— Що тебе гризе? — Орися сіла на його місце.
— Не знаю, як почати. Сам не розумію, — проговорив Тарас, покручуючи глечик у руках.
— У тебе є коханка? Хочеш піти до неї? — прямо запитала Орися.
— Орисю, що ти? Як тобі таке в голову приходить? — спалахнув чоловік.
— А що я мала думати? Якщо на роботі все добре, що ще могло тебе так збурювати? — жінка почала втрачати терпіння. — Вчора просила викинути сміття. Ти кивнув, але забув. Ти десь в хмарах. Говори, але тільки правду.
Тарас уважно подивився на дружину.
— До мене приходила мати, — нарешті видихнув він.
Орися бачила, як важко було йому вимовляти ці слова.
— Уві сні? І що ж вона тобі повідомила з того світу, що вибило тебе з колії? — жартівливо спитала вона.
— Ні, не уві сні. Жива. — Тарас різко відсунув глечик.
Кава розлилась по столу. Орися швидко схопила ганчірку з мийки й витерла.
— Вона ж померла. Чи ти мені брехав усі ці роки? — Орися кинула ганчірку назад і знову сіла.
— Не брехав. Ти що не розумієш? Вона справді померла для мене, — відповів Тарас, дратуючись.
— Так, давай по порядку. Померла, жива… Поясни. Я слухаю.
— Що пояснювати? Мені було десять, здається. Батько пив. Вони часто сварились. Вона була гарна, і він її сильно ревнував. Бувало, бив. Вона замазувала синці, але я бачив.
Того дня батько прийшов додому п’яний. Почав звинувативати матір, що він п’є через неї. Вона мовчала, але це його ще більше злило. Я пішов у кімнату, чув, як вони кричали. Потім щось важке впало, і стихло. Я вийшов з кімнати. Батько лежав на підлозі, розкинувши руки. З голови текла кров. А мати… Вона стояла над ним, затуливши рота рукою.
Вона помітила мене й виштовхала. Сказала, що батько впав, зараз викличуть «швидку». Але приїхала міліція. Мати пішла з ними, обіцяла повернутись, щоб я дочекався тітки Марії. Це була сестра батька. Я сидів у передпокої, доки вона не приїхала.
Вона плакала за братом, називала матір убивцею, казала, що їй місце у в’язниці. Потім веліла зібрати речі й сказала, що тепер я житиму з нею. Що я міг зробити?
Вона розповідала мені про матір лихе. Я не вірив, кричав, що вона добра, що кохала батька. Але мене ніхто не слухав. А дядько Олег, чоловік тітки Марії, порадив нікому не розповідати про те, що сталося. «Нехай думають, що твої батьки загинули в аварії». Бо в школі діти будуть знущатися, коли дізнаються, що мати вбивця.
Мати так і не прийшла, не писала, не дзвонила. Я перестав її чекати. Мене годували, одягали, але не любили. Я відчував, що я для них зайвий.
Одного разу взяв із гаманця тітки десять гривень. Навіть не пам’ятаю, на що. Грошей мені не давали. Вона помітила й ударила мене. Сказала, що якщо ще раз вкраду, віддасть мене до дитбудинку.
Я тільки й мріяв, коли виросту й поїду. Не знаю, як не став злочинцем. Після школи приїхав сюди, вступив до технікуму, зустрів тебе.
Я так звик казати, що мої батьки загинули, що навіть тобі не розповів правду. Боявся, що кинеш мене, коли дізнаєшся, що я син убивці.
— Боже, скільки ж ти витерпів… — Орися накрила його руку своєю. — Ти більше ніколи не бачив її? Матір?
— Ні. Коли вона прийшла до мене на роботу три дні тому, я спершу не впізнав, але відчув, що це вона. Розумієш, я не хотів розмовВін обійняв її міцно, і в цю мить усі старі рани здалися такими далекими, як зоря, що вгасла у просторі.
