Сон про інших батьків
Марійка йшла зі школи з легким відтінком щастя в грудях. Сьогодні в класі збирали гроші на квіти та подарунок для вчительки. А Олексій сказав, що жінки люблять троянди. При цьому він дивився так, ніби слова були саме для неї.
Його погляд змусив її серце стрибати. Вона вирішила, що це натяк на його подарунок до 8 Березня. Дівчата просто позаздритимуть.
Він сподобався їй відразу, як тільки вперше увійшов до класу. Минулого року його батька перевели служити до військової частини в їхнє місто. Олексій був впевненим і незалежним. Здавалося, йому все одно, що про нього думають інші. Це й вабило Марійку. Вона ж завжди хвилювалася через чужі думки, боялася виглядати смішною.
Хлопці відразу почали поважати нового одноклассника, вважали його своїм. Він не був лідером, але навіть вчителі прислухалися до його слів.
Кінець лютого, але вже відчувався настрій весни: птахи співали вранці, сонце гріло все частіше, бурульки на дахах танули, дзвеніли каплями. Серце стискалося від передчуття чогось дивного й чарівного.
Марійка відчинила двері квартири й одразу почула крики. Батьки знову сварилися. Як же це набридло. Настрій миттєво зіпсувався. Адже раніше все було добре – вони втрьох їздили на море, весело зустрічали Новий рік з петардами. А якщо вони розлучаться? І що, більше нічого такого вже не буде?
У однокласниці Насті мама різала вени, коли батько пішов від них. Настя плакала на уроках. А Тетяна казала, що це навіть зручно, коли батьки живуть окремо. Обоє дарять їй подарунки й дають гроші. Та чи в подарунках і грошах щастя?
Крики раптом стихли. Марійка навшпиньках підійшла до напіввідкритих дверей і заглянула на кухню. Батько стояв біля вікна, повернувшись до неї спиною. Мама сиділа за столом, сховавши обличчя в долонях. Плечі її тремтіли. Марійка зрозуміла, що мама плаче.
«Заспокойся, скоро Марійка зі школи прийде», – сказав батько, не обертаючись. – «Що я маю зробити, щоб ти мені повірила?» – У цю мить батько глянув назад і побачив у дверях доньку.
«Довго ти підслуховуєш?» – злісно спитав він.
«Досить, щоб все зрозуміти», – різко відповіла Марійка.
«Що зрозуміти?» – Мама відвела руки від обличчя й подивилася на доньку.
Ніс розпух, очі почервоніли, туш розмазалася по щоках. «Невже вона не розуміє, що таким виглядом ще більше відштовхує батька?» – з досадою подумала Марійка.
«Ви хочете розлучитися», – випалила вона.
Батько нахмурився, але мовчав.
«А про мене ви подумали? Вже вирішили, з ким я житиму? Нас, до речі, троє. Моя думка вас не цікавить? Я не хочу бути з кимось із вас, я хочу бути з вами!» – Марійка теж перейшла на крик. – «Якщо так, якщо ви набрили одне одному, то й я хочу інших батьків. Ненавиджу вас… обох!» – Голос дівчини тремтів від ледве стриманих сліз.
Вона розвернулася й кинулася в передпокій, швидко вдяглася й вибігла з квартири.
«Марійко!» – мамин крик завмер за захлопненими дверима.
Вона не стала чекати ліфт, спустилася сходами. На вулиці зупинилася й наділа рукавички. Подумала, до якої подруги зайти. Але говорити ні з ким не хотілося. Хіба хтось зрозуміє її, якщо навіть батькам не до неї?
Вона пішла вулицею. Якщо вдень бурульки танули на сонці й з гуркотом падали з дахів, то ввечері підморозило. Пройшовши дві зупинки, Марійка зайшла до магазину зігрітися. Побачивши ковбасу й булки, вона відчула, як рот наповнився слиною.
У кишені куртки знайшла кілька гривень і купила булочку. Лише вийшла з магазину, як почала її їсти. Коли в роті був останній шматок, хтось покликав її.
Марійка озирнулася й побачила Богдана з паралельного класу.
«Привіт», – сказав він. – «Гуляєш?»
Вона не могла відповісти з набитим ротом. Суху булку проковтнути було не так просто.
Богдан дістав із спортивної сумки пляшку з водою й подав їй.
«Запий, якщо не брезгуєш, а то подавишся».
Марійка подякувала поглядом, узяла пляшку. Шматок нарешті пройшов у горло.
«Дякую», – сказала вона, повернула пляшку й уже збиралася йти далі.
«Твій дім у іншому боці», – зауважив він.
«Не твоя справа», – відрубала Марійка.
«Вже темно, по ночах гуляти небезпечно, і магазини скоро закриються. Ходімо, я проведу тебе».
Вона подумала й повільно пішла поруч у бік дому. Вони йшли й розмовляли про майбутні змагання Богдана, про тренування, про вчителів. Біля повороту до дому Марійка зупинилася.
«Ти тут живеш? Не хочеш іти додому? Батьки допекли? Знайомо», – усміхнувся Богдан.
«Вони розлучаються», – тихо сказала МарійМарійка подивилася на свій дім, де в вікнах горіло світло, і зрозуміла, що навіть крізь біль і сльози, саме тут її справжня родина.
