Вже підходила до дому, коли в сумці задзвонив телефон. Дістала його — мій братик.
— Привіт, Тошко, — сміливо назвала його дитячим іменем, хоч він уже був вищим за мене й мав власну бізнес-ідею.
— Ти не забула, що в мами через тиждень ювілей? — нагадав він.
Якраз вчасно, бо я й справді забула.
— Ні, не забула, — безсоромно збрехала. — А ти вже купив подарунок?
— Саме тому й дзвоню. Давай зустрінемося, обговоримо.
— Давай. Може, до мене завітаєш? Чи зустрінемося в обідню перерву в нашій кав’ярні? — запропонувала я.
— Домовились. О 12-й буду чекати. Передзвоню, якщо що. До завтра. — І Тарас відключився.
Я його обожнюю, мого молодшого брата. Він найближча людина. Не мама, а саме він. А тепер мені аж мороз по шкірі, коли згадую, що колись хотіла його вбити. Досі не покидає почуття провини, особливо коли бачу його. І сорому. Ніколи б собі не пробачила. А тоді…
***
Мої майбутні батьки були студентами й не могли прожити й дня одне без одного. Мама жила з батьками, а тато — у гуртожитку. Єдиний вихід для закоханих — одружитися. Про що вони й оголосили батькам мами. Зітхання, сльози, умовляння не поспішати — нічого не діяло. Молоді стояли на своєму, палко відстоювали право на любов. Батькам нічого не залишалося, як здатися.
Характер у моєї мами такий — якщо щось задумала, то йде напролом. Вона переконала батьків зробити скромне весілля, а заощаджені гроші віддати їм на оренду квартири. Та й як жити в двох кімнатах із батьками? На тому й порешили.
Молодята перший час весь вільний час проводили у ліжку. На заняття ходили невиспаними, задоволеними, розповсюджуючи навколо ауру щастя. Вони вірили, що їхня любов витримає все. Ніяких бід і не передбачалося. Які ж вони були наївні!
Сталося те, що й мало статися — мама завагітніла. Для обох це було несподіванкою, але першим випробуванням вони пройшли гідно. До диплому залишалося півтора курси. Нічого, витримають.
Мама стала капризною. Її мучив жахливий токсикоз, постійно хотілося спати. Запахи їжі викликали огиду, готувати не могла. Тато частіше залишався в гуртожитку з однокурсниками. Почалися сварки. Але молоді швидко мирилися, тим більше, коли токсикоз минув, і мама знову почала готувати.
З моїм народженням почався період вічного недосипу й втоми. Бабуся з дідусем по черзі брали відпустки, щоб доглядати за мною. Мама часто тікала з лекцій, бо від молока боліла грудь. Її втома передавалася й мені. Тому я плакала і засинала тільки на руках.
Любов любов’ю, але їм бракувало досвіду й терпіння. Раптом почали помічати недоліки, висувати претензії, рахувати, хто що зробив або не зробив. Через втому й недосип сварки спалахували з будь-якого приводу. Тато знову тікав до гуртожитку. Приходив пізно, і сварки починалися з новою силою.
Але ось держекзамени здані, дипломи отримані, тато пішов на роботу. Минули безгрошів’я й безсонні ночі. Я підросла, мене віддали до яслів, а мама вийшла на роботу. Та тут я почала хворіти. Мамі часто доводилося брати лікарняні. Бабуся з дідусем ще працювали, допомогти не могли. Життя підкидало нові випробування. Тато став затримуватися на роботі…
Одного разу він прийшов пізно, і мама влаштувала скандал.
— Годі! — крикнув тато. — Я так більше не можу. Наш шлюб був помилкою. Я поспішив… Я кохаю іншу. — Без підготовки сказав він, зібрав речі й пішов.
Я цього, звісно, не пам’ятаю. Щось дізналася від мами, щось розповіла бабуся, до чогось додумалася сама, коли підросла.
Не кожна молода сім’я витримує побутові труднощі. Після того, як тато пішов, маму ніби підмінили. Вона часто плакала, зривала біль і образи на мені.
Якщо я розливала чай, роняла печиво, мама говорила, що я криворука й вся в батька. І я вирішила, що тато пішов через мене, бо я погана. Так і росла з почуттям провини.
— Усі діти як діти, а ти в мене брудна, скрізь знайдеш калюжу, — лаяла вона. — Криворука. Вся в батька.
Мені здавалося, що один мій вигляд дратував маму. Мабуть, я не помилялася, бо бабуся часто казала, що я його копія. Ну й мені ж уродитися на нього!
Метою мого життя стало — не засмучувати маму. Оцінка нижче п’ятірки була трагедією. Я з усіх сил намагалася їй догодити. Але це було важко.
Почерк у мене був так собі.
— Що за почерк? Ніби курка лапою, — кривилася мама.
Тож я вечорами виводила букви замість того, щоб грати. І виробила гарний почерк. Але мама, здається, навіть не помітила.
Потім мама знову вийшла заміж. Стало легше, бо вона перестала звертати на мене увагу. Дядько Вітя часто заходив до мене, грав, допомагав із уроками, поки мама не кликала його.
Одного разу він запитавОсь так і жили, з тим, що минуло, з тим, що маємо, — але тепер я вже не та дівчинка, що боялася нелюбові, бо знаю: головне — самій вміти любити.
