**Пророкування**
— Ну чого ти надулась? Побачиш, тобі там сподобається. Море, пляж, сонце… — казала Мар’яна, намагаючись зустріти погляд доньки.
Але Софія мовчки дивилася у вікно, за яким простягалися безкраї лани та низькі виноградники. Поряд із залізницею тягнулася траса, де мчали яскраві автомобілі, схожі з поїзда на іграшкові.
У далечині то виринали, то зникали обриси гір у брижі ранкового марева. Від сліпучого сонця почали боліти очі. Софія знову взяла телефон, а потім із досадою відкинула його.
«Ох, ці муки першого кохання», — зітхнула про себе Мар’яна, а вголос додала:
— Мабуть, нема зв’язку. Ось приїдемо…
— Мам, годі, — понуро відповіла Софія й знову повернулася до вікна.
— У Ганни будиночок стоїть на пагорбі, з вікон видно море. Іноді навіть чути, як воно шепоче. А який там сад! А повітря! — не вгамовувалася Мар’яна. — За кілька годин сама все побачиш.
— Тільки не кажи, що в неї є син, — зиркнула на матір Софія.
— Є. Але прийомний. У Ганни немає своїх дітей. Вона виростила чужу дитину. Він зараз у іншому місті, вчиться в університеті. Сесія, навряд чи побачиш його.
— Ти казала, що вона твоя подруга. А як ви познайомилися, якщо вона живе на півдні, а ти у Києві? — поцікавилася Софія.
— О, це цікава історія. Хочеш — розповім.
Софія ледве знизала плечима, не відриваючи очей від монотонного краєвиду за вікном.
***
Ми з Ганною жили на сусідніх вулицях, разом ходили до школи. Не сказати б, що вона була красунею, але волосся в неї було незвичайне — світлорусяче, кучеряве, на сонці мерехтіло, як золото.
На вулиці на неї всі озиралися, а мені здавалося, що частка уваги дістається й мені. Перед випускними ми з класом каталися на катері, а потім гуляли у міському парку. Там вона зустріла хлопця й одразу закохалася. Ми стали бачитися рідше, я не хотіла заважати. А коли зустрічалися, вона лише про нього й говорила.
Мріяла стати акторкою, хотіла вступати до театрального у Києві. Але так полюбила, що пішла до політеху, де навчався її Олексій, щоб не розлучатися. А я вступила до університету.
Зустрінемося — годинами не могли наговоритися. Через рік Олексій зробив їй пропозицію перед самою сесією. Якою щасливою вона тоді виглядала!
З її матір’ю ми пішли вибирати весільну сукню. Приміряли купу. На Ганні будь-яка сиділа ідеально — бери й купуй. Ще вибрали фату. Вона наполягла взяти й мені блакитну сукню, адже я була свідком. Ох, і втомилися ж ми тоді! Голова йшла обертом. Маму з покупками відправили додому на таксі, а ми вирішили прогулятися набережною. Погода в кінці травня була літньою.
Ідемо, на Ганну всі озираються. А вона й не помічає захоплених поглядів. Їмо морозиво, сміємося, згадуємо, як буде весілля.
Назустріч йшли дві циганки. Вони чіплялися до перехожих. Коли ми порівнялися, повніша циганка перегородила нам дорогу й звернулася до Ганни:
— Ой, красуне, давай погадаю. Усе правду скажу, що на тебе чекає, — м’яким голосом промовила старша.
Інша циганка стояла осторонь. Була вона негарна — худа, плоскорота, з великими зубами, що не давали роту закритися. Мені здалося, ніби вона схожа на коня. Потім Ганна сказала, що їй так само здалося.
— Я й сама знаю, що мене чекає, — весело відповіла Ганна, облизуючи морозиво.
Ми хотіли обійти циганку, але вона раптом схопила Ганну за руку, піднесла до очей її долоню, похитала головою й цокнула язиком.
— Весілля тебе чекає, золота.
— Це я й без вас знаю, — Ганна спробувала визволити руку, але циганка тримала міцно.
— Нам гадання не потрібне. У нас грошей немає, — вступилася я за подругу.
— Радісна вість коштує грошей, а лихо дарма дається, — загадково промовила циганка, і мені аж мурашки побігли.
А саме вона не зводила з Ганни пронизливого погляду, ніби гіпнотизувала. Молодша циганка стояла й усміхалася. А може, так здавалося через її відкритий рот.
— Не слухай її, Ганно, підемо, — знову потягнула я подругу.
— Любиш сильно, але щастя буде недовгим. Під час весілля впадеш з коня, хворітимеш довго. Біль свій вилікуєш біля моря. Заміж більше не вийдеш. Але знайдеш радість у синові, — говорила циганка, не кліпаючи.
Потім відпустила руку й пішла. Молодша кинула на нас похмурий погляд і побігла за нею. Ми йшли мовчки, настрій зник. У вухах дзвеніли слова циганки.
— Ганно, ти що, повірила їй? Ти ж не збираєшся в білій сукні сідати на коня, на якому дітей катають? Ми ж їдемо до ЗАГСу на машинах. Вона й секунди не дивилася на твою долоню — нічого там не побачила, — намагалася я розвеселити подругу.
— Та правда. Ні на якого— А потім? Ганна одужала? — зацікавлено спитала Софія.
