Нещасна операція
Юрій не вийшов, а вивалився з авто. Він провів усього три звичайні операції, але відчував себе так, ніби цілу зміну таскав мішки. Спина ніяла, голова гула, очі горіли.
Дома він впав на диван, не роздягаючись, закрив очі й миттєво провалився у сон. Прокинувся від настирливої мелодії дзвінка. Від незручної пози заніміла шия, підвестися не було сил. «Чорт. Схоже, захворів», — подумав Юрій із важкістю розліпив повіки.
Телефон замовкав на кілька секунд, а потім знову вибухав тією ж мелодією. «Треба було давно її змінити». Неохоче він дістав телефон із кишені куртки.
— Так, — хрипко промовив він, прочистив горло. — Так, — повторив вже твердіше.
— Юрку, я в аеропорту. Мій рейс через годину. Батько в лікарні з інфарктом. Будь другом, підміни, га? Більше нікого просити, — почув у трубці голос колеги й друга Богдана Ковальчука.
— Я… погано почуваюсь. Захворів. Подзвони Олегу.
— Та годі тобі. Випий каву, противірусне. У Олега дружина, сам знаєш, сприйме понаднормову зміну як зраду. Іван ще недосвідчений. Петренко двох змін підряд не витягне — літа вже не ті. Я туди й назад. Післязавтра повернусь. Виручиш? Відпрацюю за тебе.
«Тобто здохни, але друга рятуй. Не вчасно», — подумав Юрій.
— Гаразд, — підкорився він із важким зідханням.
— Що ти сказав? — перепитав Богдан.
— Добре, кажу. Підміню. Щасливої дороги.
— Ти справжній друг! Я за тебе… — радісно затараторив Богдан, але Юрій не став слухати, відключив телефон.
До початку нічної зміни ще був час. Він прийняв душ, поголився, випив міцної кави. Стало трохи легше. Знову їхати до лікарні, з якої лише кілька годин тому повернувся, не хотілося. «Впораюся. Може, обійдеться», — подумав Юрій і почав одягатися.
У відділенні кілька годин було тихо. Непереборно тягнуло в сон, важка голова клонилася до столу. Юрій струснув головою, прогоняючи дрімоту. Чергова чашка кави допомогла ненадовго.
— Юрію Васильовичу, — почув він голос здалеку. Хтось тряс його за плече.
Таки заснув. Він підвів голову. Перед ним стояла медсестра Оксана.
— Юрію Васильовичу, хлопчика привезли…
— Так, зараз спущуся, — сказав він, скидаючи з себе рештки сну.
Юрій плеснув у обличчя холодною водою, поки грівся чайник, насипав у чашку дві ложки кави, подумав і додав ще одну. Обпікся, коли ковтнув, поправив шапочку й пішов до приймального відділення.
Хлопчик років дванадцяти лежав, скорчившись, на ліжку. Юрій обережно оглянув його.
— Ви мати? — звернувся він до блідої худущої жінки.
— Що з ним, лікарю? — підняла на нього великі очі.
— Чому раніше не викликали швидку? — спитав різко, з докором.
— Я… прийшла з роботи, син робив уроки. Потім його знудило. І температура піднялася. Він приховував, що живіт болить вже кілька днів. Що з ним? — жахливо спитала вона, схопивши Юрія за руку.
— Оксано, каталку! — гукнув він, не відводячи погляду від блідого обличчя жінки. Висмикнув руку з її пальців. — Підпишіть згоду на операцію. — Він узяв зі столу папір і простягнув їй.
— Операцію? У нього апендицит? — спитала жінка.
— Перитоніт, — відповів Юрій зі співчуттям.
У її очах застив жах.
— Підпишіть. Час не чекає, — повторив він.
Вона, не читаючи, підписала й знову вчепилася у його руку.
— Лікарю, врятуйте мого сина!
— Я зроблю все можливе. Не заважайте.
Оксана вже підкатила каталку. Вони разом переклали хлопця й повезли до ліфта. Пустий коридор лунав від їхніх кроків і скрипу коліс староВ пустому коридорі лишився лише відлунку їхніх кроків, немов останній шепіт надії, що згасала разом із світлом у вікнах лікарні.
