Щастя під лавкою
Ольга зайшла після роботи до крамниці. До Нового Року лишилося всього чотири дні, а в неї ще порожня холодильна шафа. Нічого не встигала. Й ялинку ще не прикрасила.
Дув пекучий вітер. Після відлиги мокрий сніг на тротуарах схопився кригою, перетворившись на слизькі калюжі. А вона, як на зло, вдягла чоботи на підборах. Тепер ішла дрібними кроками, намагаючись не впасти. Вуличні ліхтарі горіли не всі, як завжди, і в ранніх зимових сутінках дорогу ледве було розгледіти. Важкі пакети тягнули руки, впираючись в долоні. Ноги ніяли від напруги. «Навіщо я стільки набрала? Могла б і завтра половину купити», — досадувала вона.
Ольга дійшла до зупинки й поставила на вузеньку лавку свої покупки. Розтерла замерзлі й закляклі пальці. Присіла поруч, даючи спочити ногам, засунула руки в кишені пальта. Вітер доставав її й тут.
Вона дивилася на автомобілі, що проїжджали повз. Уявляла, як добре сидіти в такі морози в теплому салоні. Давно мріяла про власне авто, але не поспішала брати кредит. Тепер шкодувала.
До зупинки підійшов автобус. З сичанням розчинилися двері, вийшли люди, розійшлися по домівках. Ніхто навіть не глянув у бік Ольги.
Ось-ось вона збиралась уже встати, як почула стогін. Оглянулася — на зупинці, окрім неї, нікого не було. За хвилину стогін повторився зовсім поряд. Ольга зірвалася з лавки. Світло фар проїжджуючих машин висвітило щось темне в кутку, за лавкою.
Спершу їй схотілося тікати. Але потім подумала: до ранку людину можуть не знайти, а в такий холод він просто померзне, тим більше, якщо п’яний.
Вона дістала з сумки телефон і посвітила ліхтариком у темний кут. В очі впало чорне пальто та блискучі модні черевики. Безхатьки так не вдягаються.
Ольга посвітила у лице. Вії чоловіка здригнулися, але очі не відкрив. Видно було, що молодий, доглянутий, гарно одягнений. Вона нахилилася — але не відчула запаху горілки.
— Гей, вам погано? Уставайте, померзнете. — Вона штовхнула його в плече.
Чоловік не відреагував.
Не довго думаючи, Ольга набрала «швидку» й пояснила ситуацію.
— Чекайте, — відповів втомлений жіночий голос диспетчера.
Вона сховала телефон, знову засунула руки в кишені й згорбилася, наче горобець. Їй було холодно. А що вже казати про чоловіка на землі? Може, піти? Та хто знає, коли приїде «швидка» — добре одягненого могли й пограбувати…
Вона вже клацала зубами, коли до зупинки під’їхала реанімобіль. Вийшла лікарка з фельдшером.
— Он там, у кутку, — показала Ольга.
Медики схилилися над чоловіком. До зупинки знову підійшов автобус. З нього вийшли двоє й зацікавилися, розпитуючи Ольгу, що трапилося.
— Відійдіть, не заважайте, — сердито сказала лікарка.
Вона пішла до машини й повернулася з носилками.
— Допоможіть поставити на носилки, — звернулася до глядачів.
Їх одразу «здуло» вітром.
— Що з ним? — тривожно запитала Ольга.
— Схоже, серцевий напад. Вчасно ви його знайшли, інакше померз би. Напишіть свій номер телефону. Про всяк випадок. — Лікарка дістала з кишені маленький блокнот і простягнула Ользі.
— Я більше не потрібна? А то я вже замерзла, поки чекала. — Вона повернула блокнот із записаним номером.
Ольга провела очима машину «швидкої», підхопила пакети й пішла додому. Але ноги замерзли так, що не згиналися, вона ледве відчувала під собою землю.
Удома довго гріла руки під гарячою водою. Потім розбирала покупки. Весь вечір згадувала того чоловіка. Думала, що з ним сталося, як він там опинився? Жалкувала, що не запитала, до якої лікарні його відвезли. Подзвонила б завтра, дізнатися…
А через два дні їй зателефонували з невідомого номера. За вікном сипав сніг, прикриваючи льодяні дороги, роблячи світ світлішим. Вона вагалася кілька секунд і все ж таки взяла слухавку.
— Ольга? — запитав приємний чоловічий голос.
— Так. А це хто?
— Ви мене врятували, викликали «швидку», коли я лежав на зупинці…
— Ви живий? — зраділа вона. — Як почуваєтеся?
— Добре. Я подзвонив подякувати. Ви залишили свій номер.
— Що з вами трапилося? — зацікавилась Ольга.
Їй стало ніяково, що сама не подзвонила в лікарню.
— Так одразу й не розповісти. Можу заїхати до вас, коли випишуть. Скажіть адресу.
— Та ні, нащо, — почала відмовлятися Ольга.
Чоловік помовчав. Вона теж. Мало що про нього знала… Він попрощався й поклав слухавку. Лише тоді Ольга згадала, що не спитала його імені.
Вона зустрічалася з хлопцем чотири роки, два з них жили разом. Але він так і не зробив пропозиції. Відносини віджили своє, розійшлися. Потрібен був цілий рік, щоб заспокоїтися. Ольга боялася нових стосунківНа порозі стояв Максим, знову з усмішкою, але цього разу – з кільцям у руці.
