**Щоденниковий запис**
Сніг засипав Київ, перетворивши звичний двір на казку. Я вийшла з дому, вдихаючи морозне повітря, і подивилася на пухкі пластівці, що тихо кружляли в повітрі. Оленя поставила долоню – сніжинки танули миттєво. Хруст під ногами нагадував: скоро Новий рік, з його ялинкою, мандаринами та очікуванням дива.
Завітала до магазину, купила солодощів, молока й цитрусових. Біля каси дзвонила мама:
— Олено, приїдеш сьогодні?
— Так, мамо. А що трапилося?
— Нічого. Хочу познайомити тебе з однією людиною. Приїжджай обідати.
У голосі матері відчувався хвилюючий підйом.
— Знову влаштуєш побачення з якимось «маміним синочком»? — пожартувала я, але в душі стиснуло.
— Це сюрприз, — загадково відповіла вона й поклала слухавку.
Дивно. Такого тону в неї не чула давно. Після розриву з Михайлом я приходила до неї в сльозах, а вона, замість підтримки, сказала: «Я ж попереджала». Ми посварилися. З тих пір обходила її квартиру стороною, лише телефонні розмови.
Взяла невеликий торт – негарно йти з порожніми руками.
Дома дбайливо причепурилася: завила кінчики, підвела очі, одягла сіру спідницю та персиковий светр. В дзеркалі посміхнулася собі. Яким би не був мамин сюрприз, зустріну його гідно.
«А Михайло ще пожалкує», — подумала й вийшла.
Мама відчинила двері, і я завмерла. Вона виглядала на десять років молодшою: очі сяяли, щоки палали рум’янцем, а нова зачіска додавала впевненості.
— Мамо, ти чудова! — подала торт.
— Дякую, — зніяковіло посміхнулася вона. — Роздягайся, заходь у кімнату.
«Гості», — здогадалася я, поправила локони й увійшла. З крісла підвівся мужчина років п’ятдесяти, у темно-синьому светрі, з рішучим чолом і добрими зморшками біля очей. Він теж розглядав мене з цікавістю.
— Олено, це Микола Гнатович, мій друг з дитинства, — сказала мама, обіймаючи мене за талію.
— З села, чи що? — вирвалося в мене.
— Ходімо обідати, — мама відвела погляд, першою пішла на кухню.
Я сіла на своє місце — спиною до вікна. «Невже замість батька?» Микола сів навпроти. Мама між нами — так, як колись, коли був живий тато.
— Значить, для цього він тут? Ось чому ти так розквітла, — пролунало в мене гостро.
— Нащо так? — мама глянула докірливо.
— Заскучала по кулаках? Чи вже принесли горілку? — кинула я на адресу Миколи.
Він поклав свою велику руку на мамину:
— Годі, Галю.
— Зараз граєте неп’ючого, а потім покажете справжнє обличчя. Мамо, ти що, заміж збираєшся? Це й є сюрприз?!
Слова лилися самі собою. Мама замовкла, губи її тремтіли.
— Все сказала? — несподівано різко перебила вона. — А ти знаєш, як я жила? Твоїй біганині від батька під кулаки? Я витягувала з його кишень гроші, щоб купити тобі сукню… Ти нічого не знаєш!
Я ніколи не бачила її такою. Завжди тиха, злякана, а тепер захищала цього чоловіка.
— Треба було сказати тобі раніше. Тридцять років мовчала. — Вона зітхнула. — Це твій батько. Микола Гнатович Бойко — твій батько.
Я відкинулася до холодильника, не вірячи власним вухам.
Так, виявилося, вони кохалися змалку. Він пішов до армії, а вона, через тиск родини, вийшла заміж за іншого. Але він ніколи не знав, що має доньку…
Я вибігла з квартири.
Дні минали. Я розуміла, що була жорстокою, але не могла зупинити себе. Аж поки мама не переїхала до нього в село. Вона здалася щасливішою, ніж будь-коли.
А одного ранку Микола подзвонив:
— Мама померла. Тромб…
Порок серця?! Я й не знала…
В селі, біля домовини, я крикнула:
— Це ти вбив її!
— Тихше, доню, — втрутилася тітка. — Він не дозволяв їй важкого. Вона була щаслива…
На поминках я зустріла його сина, Ярослава. Виявилося, Микола виховував його як рідного.
Ми їхали назад мовчки, а потім він розповів: як його мати втекла, а Микола так і не одружився знову.
— Він твою маму кохав усе життя.
Вдома я знайшла старі світлини. Мама сміялася на них так само, як я зараз.
А коли Ярослав усміхнувся, біля очей розбіглися зморшки — такі ж, як у Миколи.
На дев’ятини ми поїхали разом. І раптом я зрозуміла: його присутність — це те тепле світло, яке я колись бачила у чужих вікнах.
«Дякую, мамо, за цей подарунок», — подумала я, дивлячись на нього.
**Життя дарує нас найголовнішІ тоді Ярослав взяв її за руку, а вона відчула, що нарешті знайшла те, що шукала все своє життя.
