Селище біля моря
Вечір спустився на невеличке приморське селище. Осінь тут ще не відчувалася, лише відпочивальників поменшало. Василь був із тих, хто не любив пляжної метушні й спеку. Тому для поїздки до моря обрав саме жовтень. Ще тепло, можна купатися, а ночі вже прохолодні та свіжі. Та й була в нього ще одна причина сюди повернутися.
Йшов він повільно, уважно читаючи назви вулиць на будинках. Думав, що приїде — і все одразу згадає, але нічого не пізнавав. Біля потрібного будинку зупинився, дістав із кишені папірець і перевірив адресу. Все вірно. Адреса та сама, але замість старого одноповерхового будиночка тепер стояв двоповерховий особняк із гострою дахою. Крізь ґрати паркану добре було видно доглянуту ділянку з деревами, обсипаними плодами хурми, яблуками та айви.
Василь зняв із плеча спортивну сумку, поставив біля ніг, дістає хустинку й витирає спітніле чоло. У глибині саду жінка знімала білизну з мотузок. Він бачив її зі спини. «Невже її мати ще жива?» — подумав він. Жінка тим часом підняла з землі таз і збиралася йти. Василь набрав повні легені повітря й гучно покликав:
— Господарко! Кімнату здаєте?
Вона обернулася, подивилася на нього і підійшла до хвіртки. Побачивши її ближче, він зрозумів, що помилився. Жінка була його ровесницею.
— Ви хочете кімнату зняти? — запитала вона, примруживши очі й вдивляючись у його обличчя.
— Так. Знайомі у вас відпочивали влітку, порадили звернутися до вас, — збрехав він.
— Чому ж так пізно? Сезон уже майже скінчився.
— Саме для мене. Спеку не переношу. — Василь усміхнувся. — То що, здасте кімнату?
— Та хоча б усі. Вільні, — відповіла жінка, спустила таз на землю й відчинила хвіртку. — Заходьте, ідіть просто до хати, двері відчинені.
Василь підняв сумку й пройшов повз неї.
— Заходьте, — знову запросила вона, коли він вагався перед дверима.
Увійшов у просторий передпокій, що був і вітальнею. Чисто, світло, меблі гарні й затишні — ніщо не нагадувало те, що він пам’ятав.
— Ваша кімната нагорі, ідемо, покажу, — підказала жінка.
Сходи ледь чутно скрипіли під його вагою. Раніше другого поверху не було. Чи точно він потрапив куди треба?
— Двері праворуч. — Господарка показала рукою. — Надовго приїхали? Хоча, яка різниця. Ванна за сусідніми дверима. Вона одна на три кімнати. Але зараз ви будете тут сам, тож у вашому розпорядженні.
Василь увійшов у невелику затишну кімнату. За вікном виднілося море, над яким палає багряний захід сонця.
— Ніби в казці, — сказав Василь, не стримавши здивування.
— Ваші знайомі попередили про оплату? Зараз не сезон, знижу ціну. Харчування окремо.
— Мені все підходить. — Василь глянув на жінку й посміхнувся. — А як до вас звертатися?
— Звіть мене Оленою. А ви як?
— В… Василь, — трохи запинаючись, відповів він.
«Олена. Невже це та сама Олена? Як же вона змінилася. А чого я очікував? Що через сорок років вона залишиться тією ж молодою дівчиною? Час змінив усе. Схоже, вона мене не впізнала», — думав він, дивлячись на неї.
— Ви раніше не приїжджали сюди? — раптом запитала Олена, наче почула його думки. — Ви так дивитеся, що я подумала…
— Не думаю, у цьому будинку я точно раніше не був. — Він знову окинув кімнату поглядом.
— Вечерятимете? — спитала Олена.
— Якщо вам не важко, — Василь намагався впізнати в ній колишні риси.
— Зовсім ні. За двадцять хвилин спускайтеся вниз. — І вона вийшла.
Василь важко сів на ліжко. Воно виявилося в міру м’яким і не заскрипіло. Тоді, сорок років тому, він жив унизу, у маленькій тісній кімнатці. Другого поверху ще не існувало.
«Не впізнала. Та й не дивно — сорок років минуло. Вона, мабуть, і думати про мене забула. Поповнішала, постаріла. Зустрів би на вулиці — ніколи б не впізнала. Ох, Олено, скільки води втекло…»
***
Втрьох із друзями вони приїхали у невелике селище біля Чорного моря. Мала поїхати й його Наталка. Та напередодні вони посварилися. Він випадково побачив її з іншим, дорослим чоловіком, влаштував сцену ревнощів, і Наталка сказала, що нікуди з ним не поїде. Василь дуже переживав, хотів теж відмовитися від поїздки. Який відпочинок, коли кохана зрадила й світ розвалився?
Але друг умовив поїхати, щоб заспокоїтися та загоїти душевну рану. Жили вони всі разом, в одній кімнаті з другом і його дівчиною Марією. У сезон вільних помешкань мало. Василеві було незручно. Він гуляв до пізньої ночі по набережній, щоб друг із дівчиною побули самі. Та й удень на пляжі йшов далі від них.
Так він зустрів Олену. Вона теж купалася подалі від натовпу. ПриВасиль усміхнувся, глянувши на телефон, і зрозумів, що справжнє щастя — це доторкнутися до минулого, не руйнуючи теперішнього, і просто знати, що десь у світі ще горить вогонь твого молодого тепла.
