Тінь
Іван повертався додому від батьків. Влітку вони жили у селі. Хата стара, потребувала часу та сил. По вихідних Іван допомагав батькові з дрібним ремонтом. У батька останнім часом почало підводити серце, тому син намагався брати більшість важкої роботи на себе.
Вирвався на день у село, підправив паркан, наносив води з колонки – спершу для городу, потім для лазні, з’їздив із мамою у магазин. Після вечері зібрався їхати додому.
— Куди це ти, вночі? Залишайся, вранці поїдеш, — умовляла мати.
Але Іван обіцяв Олені повернутися. Коли вже сідав у авто, подзвонив їй, і вона теж порадила залишитися до ранку.
— Ти що, не сумуєш за мною? — Іван удав, що образився.
— Суму, дуже. І чекаю, — засміялась дружина.
— Тоді скоро буду, — бадьоро відповів він.
Сонце давно сіло, настали таємничі прохолодні сутінки. На дорозі майже не було машин. Лише за кермом Іван усвідомив, як втомився. Рідкісні пізні авто пролітали повз, сліплячи світлом фар. Отак, вже під’їжджаючи до міста, він на секунду заплющив очі…
— Олено, я вдома! — гукнув Іван з порога квартири.
Відповіді не було. Він зазирнув у кухню. Дружина стояла біля плити, помішувала щось на сковороді, наспівуючи під ніс просту пісеньку. «Ой, у вишневому садочку…» — впізнав він мелодію. Аромат смаженого м’яса лоскотав ніздрі. Так легко Іван давно себе не почував. Ніби втоми й не було. Наче після міцного довгого сну. А може, так і було. Він не пам’ятав, як дістався додому — ніби провалився у часову прірву або спав.
— Олю, — знову покликав він.
Але дружина не зреагувала.
«Завжди в навушниках», — подумав він, підійшов ближче, але жодних навушників у неї не побачив.
— Я занудьгував і зголоднів, — прошепотів він їй на вухо.
Вона на мить завмерла, ніби прислухалася до чогось.
— Ну нарешті, — зрадів Іван. — А то вже подумав, що ти оглухла.
У наступну мить Оля накрила сковороду кришкою, вимкнула газ і різко обернулася. Іван ледь встиг відскочити.
— Олю, що коїться? Чому ігноруєш мене? Я вдома! Подивися на мене! — голосно гукнув він.
Він стояв поруч, а вона поводилася так, ніби його немає. Раптом задзвенів телефон. Дружина швидко пройшла у кімнату, майже торкаючись його. Він відчув легкий вітерець на обличчі.
Іван підійшов і заглянув через її плече. На екрані – незнайомий номер. Вона вагалася, але все ж таки взяла трубку.
— Так, це я… Що? Це якась помилка… — Через хвилину телефон випав з її рук, вона важко сіла на диван, закрила обличчя долонями й заплакала.
— Олю, що сталося? З батьком? Серце? — Але вона не звертала на нього уваги.
Він присів перед нею навпочіпки, хотів відвести її руки від обличчя, але з жахом побачив, як його пальці пройшли крізь них, ніби крізь туман. Він схопився на ноги, оглядаючи свої руки. Оля відвела долоні від обличчя, на мить зупинила свій заплаканий погляд у повітрі.
— Ванечку? — прошепотіла вона.
— Я тут, — відповів він, зрадівши, що вона, нарешті, його побачила.
Але її погляд, ковзнувши по його обличчю, знову блукав кімнатою. Ні. Вона його не бачила.
— Цього не може бути. Помилка, — прошепотіла вона. — Ванечку-у-у… — голосно заридала вона.
Раптом Оля схопила телефон, почала набирати номер. Пальці тремтіли так, що вона постійно помилялася.
— Зараз, зараз… — Вона приклала телефон до вуха.
Іван рефлекторно поклав руку на задню кишеню джинсів. Але не знайшов там телефону. Не почув і дзвінка.
«Мабуть, залишив у машині», — подумав він.
Оля скинула виклик, знову набрала номер.
— Маріє Іванівно, мені сказали, що… Ні, Іван ще не приїхав. Мені подзвонили з поліції… — Вона зробила паузу, набираючи повні груди повітря. — Ваня потрапив у аварію біля міста… Ні, Маріє Іванівно, його більше немає… — Вона повідомила матері Івана сумну звістку, кинула телефон на диван і знову заридала, ніби поранена вовчиця.
«Це про мене? Я що, розбився? Я помер? — Іван не вірив. Та й як повірити, коли ось він, у своїй квартирі, стоїть перед дружиною, говорить із нею. — Ось чому я не пам’ятаю, як дістався додому, піднімався сходами, відчиняв двері. Ніби проспав. А може, на автопілоті? Ось чому Оля мене не бачить і не чує. Я помер. — Він більше дивувався не тому, що помер, а тому, що не відчуває жаху, болю чи жалю.
— Ванечку, як же так? Як мені жити? Що робити? — Оля знову впала на диван, заридавши.
Іван простягнув руку, хотів погладити її по спині, заспокоїти, але рука завмерла у повітрі. Він стояв над нею, намагаючись згадати, що чув про привидів. На думку спадав лише фільмВін відчув, як невидима сила обіймає його, а перед очима розлилось тепле, золотисте світло – останнє, що він побачив, була Олина згасаюча тінь, коли його душа остаточно відлетіла у безмежну тишу.
