Сонячний ранок розцвітав над Києвом, коли Тарас, налаштовуючи навушники, витирав підлогу автовокзалу. Десять років його життя минули серед гамірних перонів і запізнілих пасажирів.
Раптом його відволік зойк. «Перепрошую…»
Тарас обернувся. Перед ним стояла жінка літ тридцяти п’яти — виснажена, з червоними від сліз очима. На руках вона тримала немовля, а біля ніг юрчали двоє старших дітей.
«Чим можу допомогти?»
«Мені потрібно до Львова… Чи не могли б ви купити квиток?» — голос у неї тремтів.
«Щось сталося?»
Жінка завагалась. «Я… тікаю від чоловіка. Він — небезпечна людина. Останні дні його немає вдома, а ті слова, які він кидав… Мені страшно. У Львові живе сестра. Але я втратила гаманець…»
Тарас не роздумував. Він віддав останні гроші, купуючи їй квитки.
«Дякую вам… від усього серця», — прошепотіла вона, коли він протягнув папірці.
«Піклуйтеся про діточок».
«Дайте вашу адресу», — раптом попросила жінка.
«Навіщо?»
«Хочу подякувати. Будь ласка».
Врешті Тарас назвав вулицю. Автобус зник у далині, а він пішов додому — до доньки, Соломії. Вона залишилася єдиною родиною після того, як дружина пішла.
Соломія, незважаючи на свої десять років, готувала, прибирала і завжди зустрічала батька з усмішкою. Того вечора вони, як завжди, сміялися на кухні, але наступного ранку все змінилося.
«Та, прокидайся!» — Соломія торснула його за плече.
Тарас прокинувся від дивного виду: на подвір’ї стояли десятки коробок. На верхній лежав лист.
«Вибачте, це я — та жінка з вокзалу. Це мої речі, які я хотіла забрати, але вирішила залишити вам. Продайте їх — заробите».
Тарас ще не закінчив читати, як почув дзенькіт. Соломія розбила вазу. Серед уламків блиснув камінь. Він підніс його до світла — це був справжній діамант.
«Соломіє, ми багаті!»
«Повернімо його, тату! Це не наше!» — вона вже дивилася на адресу відправника.
Але Тарас думав про інше. Він відвізував камінь до ювеліра, де той оцінив його в мільйон гривень. Але раптом «випадково» упустив діамант на підлогу. Коли Тарас отримав його назад, ювелір запропонував лише сто тисяч.
Розлючений, Тарас повернувся додому — і застиг. Соломії не було. На столі лежала записка:
«У вас мій діамант. Якщо хочете бачити доньку живою, принесіть його за адресою. Поліцію не викликати».
Серце Тараса завмерло. Він згадав слова жінки: «Мій чоловік — небезпечний». Адреса на коробці збігалася з тією, що вказана в запиТарас прийшов на вказане місце, але замість викупу підставив ювеліру пастку — і коли той у білій лютості вривався в крамницю за діамантом, його вже чекали поліцейські, які звільнили Соломію, а злочинців взяли під варту.
