“Він один мене розуміє”
— Що в нас на обід? — запитав Дмитро, принюхуючись. — Ти щось готуєш?
— Готую. Печиво для Лордика. З індичкою та вівсянкою, — з гордістю відповіла Оксана і вийняла деко. — У нього зараз важкий період. Ління, стрижка, настрій постійно змінюється. Вирішила його побалувати.
Оксана метушилась біля столу в короткому халаті кольору топленого молока. Біля її ніг скакав Лордик — маленький пухнастий шпіц з очима відданого сектанта. Він гавкав і повизгував від радості.
Дмитро не поділяв їхнього ентузіазму. Він вирвався з робити на обід, але, схоже, сьогодні обідатиме лише Лордик.
— Ого, чудово, — протягнув він. — А в нас на обід що?
— Ну, не знаю. Можеш яєшню зробити. Або замовимо щось. Ти ж сам казав, що тобі все одно, що їсти.
Він не сперечався. Бо справді так казав. Бо сваритися через їжу здавалося дріб’язковим.
Оксана завела Лордика ще задовго до зустрічі з Дмитром. Коли їй було дев’ятнадцять, померла її мати. Батько, не знаючи, як втішити доньку, просто приніс цуценя.
З того часу Лордик став центром її життя. Коли вона переїхала до Дмитра — точніше, наполіг— та наполіг, щоб він пустив її до своєї київської двокімнатної квартири, — Лордик, звичайно, поїхав першим.
