— Марійко Петрівно, ви зовсім з‘їхали з глузду?! — голос завідувачки Людмили Миколаївни різко розтяв тишу методичного кабінету. — У п‘ятдесят вісім років хочете піти зі школи? Куди ви подінетесь, скажіть на милість?
Марія акуратно склала методичні посібники в стопку, не підводячи очей. Руки тремтіли, але вона намагалась цього не показувати.
— Подінусь, Людмило Миколаївно. Якось подінусь.
— Та ви розумієте, що робите? Тридцять шість років у школі! Поважний педагог, діти вас обожнюють, батьки тільки хвалять… А пенсію через два роки отримаєте, нормальну! Що вам вдома робити?
Марія нарешті підняла голову. В очах стояли сльози, які вона наполегливо стримувала.
— А що я тут роблю? Кожен день одне й те саме. Урок, урок, урок… Перевіряю зошити до півночі, готуюсь до занять, ніби сорок років тому не знала цих програм напам‘ять. Діти… — вона замовкла, провела рукою по обличчю. — Діти інші стали, Людмило Миколаївно. Вони мене не чують.
— Дурниці! Учора ж Оленка Шевченко казала, що тільки від вас її Андрійко математику розуміє!
— Розуміє… — гірко посміхнулась Марія. — А на перервах що робить? У телефон уткнувся, як усі інші. Запитаю щось — микає у відповідь. Пояснюю задачу — дивиться у вікно. А вдома сидить до трьох ночі в цих своїх іграх.
Людмила Миколаївна важко зітхнула, підійшла до вікна.
— Марійко, ну що ви себе накручуєте? Час такий, діти такі… Але вчити їх треба! Хто, як не ми?
— Не знаю, — тихо відповіла Марія. — Чесно кажучи, вже не знаю.
Марія йшла додому знайомими дворами, машинально рахуючи сходинки під‘їзду. Вісімнадцять, дев‘ятнадцять, двадцять. Завжди двадцять до третього поверху. Усе в її житті було передбачувано, розписано по хвилинах.
— Мам, ти сьогодні рано! — здивувалась донька Оксана, визираючи з кухні. — Щось трапилось?
— Написала заяву, — коротко відповіла Марія, проходячи у свою кімнату.
— Яку заяву? Мамо, ти куди? — Оксана кинулась слідом.
— Про звільнення.
Оксана зупинилась наче вкопана, потім ухопилась за одвірок.
— Ти що, захворіла? Температура є? — Вона кинулась до матері, стала щупати її лоб.
— Відчепись, Оксанко. Не захворіла. Просто вирішила.
— Як вирішила?! Мамо, ти розумієш, що кажеш? — Оксана сіла на край ліжка. — У тебе ж робота стабільна, колектив хороший, зарплата… Хоч і невелика, але регулярна. А що тепер? Сидіти вдома? Це ж депресія забезпечена!
Марія зняла туфлі, розім‘яла втомлені ноги.
— А що в мене зараз? Радість? Щастя? — Вона подивилась на доньку втомленими очима. — Оксанко, я кожного ранку встаю як на страту. Іду до школи, як зек на роботи. Стою перед дошкою, пояснюю у сотний раз одне й те саме, а в мене в голові одна думка: коли це закінчиться?
— Мам, ну це в усіх буває! Професійне вигоряння називається. Треба у відпустку поїхати, відпочити…
— Відпочити? — Марія гірко розсміялась. — Оксанко, я сорок років не відпочивала. Сорок років кожен день до школи, кожен вечір із зошитами. Кожні вихідні готуюсь до уроків. Кожну відпустку курси підвищення кваліфікації або город копаю. Коли мені відпочити-то?
Оксана мовчала, тереблячи край светра.
— А що Віктор скаже? — нарешті запитала вона.
— А до чого тут Віктор?
— Як до чого? Він же твій… Ну, ви ж…
— Ми що? — Марія повернулась до доньки. — Бачимось раз на тиждень, у неділю. Ідемо у кіно чи до театру. Потім він мене провожає додому, цілує у щоку й іде до себе. Ось уже три роки одне й те саме.
— Але ви ж плануєте…
— Плануємо? — Марія встала, підійшла до дзеркала. — Оксанко, подивись на мене. Що ти бачиш?
Оксана зніяковіло знизала плечима.
— Бачу маму.
— А я бачу стару жінку. Сиве волосся, яке я фарбую кожен місяць у одному й тому ж перукарському кабінеті. Зморшки, які додаються кожного року. Руки, які знають тільки крейду та зошити. Очі, які розучились сяяти. І знаєш, що найстрашніше? Я не пам‘ятаю, коли востаннє сміялась. По-справжньому сміялась, а не ввічливо посміхалась.
Оксана підійшла до матері, обняла її за плечі.
— Мам, ну що ти говориш? Ти гарна, розумна…
— Румна? — Марія відсторонилась. — Якби була розумною, не прожила б усе життя так, ніби його хтось інший за мене планував. Школа, інститут, робота в тій же школі, де вчилась. Вийшла заміж за першого, хто запросив. Народила тебе, розлучилась, знов робота, робота, робота… А де я? Де Марія? Не вчителька, не мама, не колишня дружина. Просто Марія. Я її десь загубила по дорозі.
У коридорі грюкнули двері, почулись кроки онука.
— Бабуся Марічка! — роздався дзвінкий голос десятирічного Данилка. — А що у нас на вечерю?
— Зараз, сонечко, — відгукнулась Марія, витираючи очі. — Оксанко, ми потім поговоримо.
Данилко увірвавсяДанилко увірвався в кімнату, мов вихор, кинув рюкзак на підлогу й повис на шиї бабусі, а за вікном вже розливалось море її нової свободи, де кожна хвиля шепотіла: “Живи нарешті для себе”.
