— Оленко, ну скільки можна! — прокричала з коридору сусідка. — Знову сльози? Через стінку чую! Що цього разу?
Олена витерла рукавом халата очі і неохоче відчинила двері. На порозі стояла Ганна Іванівна, у руках тримаючи пакет із пампушками.
— Та все як завжди, тітонько… На роботі знову начальство… — почала було Олена, але сусідка рішуче зайшла в кімнату.
— Годі нарікати, дівчино! — відрізала Ганна Іванівна, ставлячи пакет на стіл. — Скільки тобі років? Сорок два? А поводишся як школярка! Сідай, чай питимемо й розмовляти по-людськи.
Олена слухняно пройшла на кухню. Ганна Іванівна, попри свої сімдесят п’ять, була жвавіша за багатьох молодих. Енергійна, з прямою спиною і гострим поглядом, вона не терпіла нытя і жалю до себе.
— Розповідай, що там у тебе знову трапилося, — наказала вона, вмикаючи чайник. — Тільки без сліз, до справи.
— Розумієте, тітонько, — Олена сіла на табурет, згорбившись, — директор каже, що мене можуть скоротити. Економили на зарплатах, а я працюю бухгалтером лише два роки. Стаж малий, от і під скорочення потрапила першою.
— І що ти робиш? — спитала Ганна Іванівна, дістаючи із шафки чашки.
— Що я можу зробити? Чекаю, поки звільнять. Резюме написала, але кому я потрібна у мої роки? Молодих вистачає. Та й досвіду майже немає…
— Стоп! — Ганна Іванівна різко повернулася до Олени. — Ось у чому твоя проблема! Ти відразу здаєшся, навіть не спробувавши зробити щось. Думаєш, директор від щасливого життя людей звільняє?
— Але що я можу…
— Можеш багато! — перебила сусідка. — Скільки років я тебе знаю? Ти розумна дівчина, акуратна, відповідальна. Пам’ятаю, як ти маму до останнього дня виходила, не скаржилася. А тепер через звільнення панікуєш.
Олена хотіла заперечити, але Ганна Іванівна вже розливала чай.
— Слухай сюди, — продовжила вона, сідаючи напроти. — Мій чоловік, царство йому небесне, все життя на заводі працював. Коли завод закрили, йому було п’ятдесят вісім. Теж думав, що кінець, кому старий потрібен. А я йому кажу: годі нюни розводити, роби щось! І знаєш що? Пішов у слюсарі до приватника, потім свою майстерню відкрив. Аж до пенсії людям допомагав, техніку лагодив.
— Але ж це чоловік, — зітхнула Олена. — А я…
— А що ти? — спалахнула Ганна Іванівна. — Руки є? Голова на плечах? То чого ж ти як мокра курка?
Олена замовкла, машинально помішуючи чай. Ганна Іванівна права, звичайно. Але як пояснити цей страх, цю невпевненість, що накатує щоразу, коли треба щось вирішувати?
— Тітонько, а ви… ви ніколи не боялися? — тихо спитала Олена.
— Боялася, ясна річ! — засміялася жінка. — Хто не боїться? Коли чоловіка на війну провожала, думала, з розуму зійду. Коли дітей народжувала, теж страшно було. Але страх — це нормально. Головне — не дати йому собою керувати.
— Не знаю… — похитала головою Олена. — Мені здається, я нічого не вмію, окрім як паперів у порядок складати.
— Дурниці! — махнула рукою Ганна Іванівна. — Пам’ятаєш, як ти мені комп’ютер налаштувала? А сусідці на третьому поверсі з податками допомагала? І скільки разів ти мені договори пояснювала, коли дачу продавала?
Олена задумалася. Дійсно, вона часто допомагала сусідам із документами, розрахунками, податками. Люди дякували, шанували її поради…
— Так, пам’ятаю, — повільно сказала вона. — Але це ж не робота…
— А чому не робота? — обурилася Ганна Іванівна. — Людям потрібна допомога, ти вмієш допомагати. То створюй свою справу!
— Свою справу? — перелякано перепитала Олена. — Та що ви, тітонько! Я ж не підприємець!
— А хто підприємець? — усміхнулася сусідка. — Думаєш, вони з неба впали? Усі з чогось починали. Ось моя племінниця Наталка — була секретаркою, а тепер свій салон краси має. Починала вдома, сусідок стригла, а тепер три майстри у неї працюють.
— Але це інше… — почала було Олена, але Ганна Іванівна перебила.
— Таке саме! Знайшла потрібність — задовольнила. Ти ж бачиш, як люди мучаються з цими паперами, довідками, податками. Усі бігають, не знають, куди звернутися. А ти могла б їм допомогти.
Олена мовчала, обдумуючи слова. Скільки разів вона чула скарги знайомих на бюрократію, на ці нескінченні форми, документи…
— Але як почати? — несміливо спитала вона. — Ліцензії, дозволи…
— Почни з малого! — енергійно махнула рукою Ганна Іванівна. — Оголошення в під’їзді розвісь: допоможу з документами, податками, розрахунками. Не дорого, вдома. Люди йтимуть, побачиш.
— А якщо не йтимуть? — тихо спитала Олена.
— А якщо йтимуть? — парирувала сусідка. — Завжди ти про погане думаєш! Налаштовуйся на добре, розумієш?Через рік Олена вже мала власну невелику агенцію з бухгалтерських сервісів, а Ганна Іванівна пишалася нею більше, ніж власною онукою.
