**Субота з родиною**
“Лише не треба мені зараз розповідати про дієту!” — роздратовано вигукнула Оксана, розмахујучи виделкою зі шматком торта. “Я й сама знаю, що повна!”
“Оксанко, та хто ж тобі таке казав?” — спробувала втішити її сестра Марія. “Просто Любка хотіла поділитися рецептом…”
“А я не просила!” — перебила Оксана. “Набридло вже! Кожні вихідні одне й те саме — то фігура не така, то зачіска застаріла, то чоловік нікудишній!”
Любов Михайлівна важко зітхнула й відставила чашку з чаєм. Суботні родинні посиденьки в її хаті перетворювалися на справжнє випробування. Зібралися всі три доньки з сім’ями, внуки носяться квартирою, а дорослі замість мирної розмови влаштовують чергову сварку.
“Дівчатка, ну годі вже”, — промовила вона втомлено. “Сусіди почують.”
“Нехай чують!” — не заспокоювалася Оксана. “Може, тоді зрозуміють, яка в мене чудова родина!”
Тетяна, старша із сестер, стиснула губи й демонстративно відсунула свою тарілку.
“Ми ж намагаємося тобі допомогти”, — сказала вона холодним тоном. “Але якщо ти не хочеш…”
“Не хочу ваших порад! Живу, як живу, і мені добре!”
Любов Михайлівна глянула на своїх доньок і вже тисячу раз подумала, наскільки вони різні. Тетяна у свої сорок вісім — сувора, підтягнута, завжди при параді навіть у мами вдома. Працює бухгалтеркою у великій фірмі, одружена з інженером, син навчається в університеті. Зразкова сім’я, принаймні з боку.
Марія, середня, тридцять дев’ять років, м’яка, поступлива. Завжди намагається всіх примирити, угодити кожному. Працює вихователькою у дитячому садку, чоловік слюсар, двоє дітей-школярів. Живуть скромно, але дружно.
А Оксана, молодша, тридцять п’ять, а поводиться, як підліток. Завжди незадоволена, завжди з кимось свариться. Вийшла заміж пізно, у тридцять два, народила доньку, а тепер постійно скаржиться на життя.
“Мамо, а де дідусеві фотографії?” — запитав Данило, Тетянин син, заглядаючи у вітальню. “Хочу Сашкові показати.”
“У великому альбомі на полиці”, — відповіла Любов Михайлівна. “Тільки обережно, нічого не порви.”
Данило кивнув і побіг до братів. Любов Михайлівна провела його поглядом і посміхнулася. Хоч би онуки тішили, а не як доньки.
“Слухайте, може, годі сваритися?” — запропонувала Марія. “Давайте краще про щось добре поговоримо.”
“Про що добре?” — іронізувала Оксана. “Про те, як у Тетяни все чудово? Трикімнатна квартира, нова машина, син у вузі…”
“До чого тут моя квартира?” — спалахнула Тетяна. “Я працюю з ранку до ночі, щоб усе це було!”
“Ой, працюєш”, — протягла Оксана. “А мені працювати неколи, у мене дитина маленька.”
“Софійці вже п’ять років, яка маленька!” — не витримала Тетяна.
“Для тебе п’ять років — це багато? У тебе Данило з десяти років сам себе обслуговував!”
Любов Михайлівна відчула, як починає боліти голова. Кожну суботу одне й те саме. Доньки збираються у неї, нібито для родинного спілкування, а виходить суцільна нервотрьопка.
“Дівчатка”, — промовила вона тихо. “Батько ваш не хотів би бачити вас такими.”
При згадці про батька всі три сестри замовкли. Михайло Іванович помер три роки тому, і з тих пір родинні зустрічі стали якимись напруженими. Наче він був тим стрижнем, що всіх тримав.
“Мамо, не треба”, — прошепотіла Марія.
“Треба”, — твердо сказала Любов Михайлівна. “Він так хотів, щоб ви дружили, підтримували одне одного. А ви що робите?”
Оксана опустила очі й почала кришити тістечко на тарілці. Тетяна поправила зачіску й подивилася у вікно.
“Мамо, ми не сваримося спеціально”, — сказала Марія. “Просто… не знаю… Характери різні.”
“Характери!” — фукнула Оксана. “У неї характер такий — усіх повчати!”
“Я не повчаю!” — обурилася Тетяна. “Я просто кажу, як краще!”
“Ось саме тому! А хто тебе питав, як краще?”
Любов Михайлівна встала з-за столу й пішла на кухню. Там панував хаос — брудний посуд у мийці, залишки їжі, подрібки на підлозі. Вона відкрила воду й почала мити тарілки, намагаючись заспокоїтися.
Почулися кроки.
“Мамо, давай я допоможу”, — це була Марія.
“Не треба, сама впораюся.”
“Та годі тобі. Удвох швидше впораємося.”
Марія взяла рушник і почала витирати чистий посуд. За нею зайшла Тетяна.
“Мамо, вибач, що ми знову…” — почала вона, але Любов Михайлівна махнула рукою.
“Та годі вже. Звикла.”
“Не звикла, а терпиш”, — сказала Тетяна. “Ми все це бачимо.”
На кухню зазирнула й Оксана, але нічого не сказала, лише почала прибирати крихти зі столу.
Деякий час вони мовчки працювали. Любов Михайлівна мила посуд і думала, як усе змінилося. Раніше, коли чоловік був живий, суботи були святом. Михайло Іванович розповідав онукам історії,І коли вони всі разом почали згадувати теплі моменти з дитинства, вона відчула, що маленькими кроками вони знову стають справжньою родиною.
