– Мам, я не хочу їхати до бабусі! – семирічна Софійка виривалася з маминих рук. – Вона мене не любить! Тільки тітчиного Богдана!
– Софієчко, годі вигадувати, – зітхнула Оксана, застібаючи дочці куртку. – Бабуся всіх онуків однаково любить.
– Неправда! – дівчинка тупнула ніжкою. – Учора вона Богдану морозиво купила, а мені – ні!
– Може, у тебе живіт болів? – спробувала знайти пояснення Оксана.
– Ні! Вона просто мене не любить, бо я не від татового сина!
Оксана завмерла з гребінцем у руці. Звідки семирічна дитина знає таке? Хто їй сказав?
– Софійко, хто тобі таке наговорив?
– Ніхто, – дівчинка відвернулася до вікна. – Я сама зрозуміла. Богдан каже, що його тато і мій тато – брати. А я знаю, що мій тато не справжній. Справжній десь далеко живе.
Серце Оксани стиснулося. Вона сіла поруч із донькою.
– Софійко, слухай уважно. Тато Тарас – твій справжній тато. Він тебе дуже любить, виховує з трьох років. І бабуся Наталя теж тебе любить.
– Тоді чому вона завжди Богдана хвалить, а на мене кричить? – у дівчинки блищали сльози.
Оксана не знала, що сказати. Бо Софійка була права. Свекруха дійсно ставилася до неї інакше, ніж до онука від старшого сина.
– Мам, ми запізнюємось, – у кімнату зазирнув Тарас. – Софійко, швидше вдягайся, а то бабуся чекатиме.
– Не хочу до бабусі! – знову заплакала дівчинка. – Вона мене не любить!
Тарас здивовано подивився на дружину.
– Що трапилося?
– Потім розповім, – тихо сказала Оксана. – Софійко, вдягайся. Підемо всі разом.
Вони йшли парком мовчки. Софійка плелася позаду, всхлипуючи. Тарас ніс пакет з продуктами, а Оксана думала про те, як пройде візит.
Наталя Степанівна завжди була жінкою складною. Коли Тарас привів додому Оксану з трирічною донькою, свекруха зустріла їх холодно.
– Нащо тобі чужа дитина? – казала вона синові. – Знайди собі дівчину, народиш своїх.
Але Тарас був упертим. Він полюбив Оксану і Софійку як рідну. Одружився, усиновив дівчинку, дав їй своє прізвище.
Наталя Степанівна змирилася, але не змогла прийняти онуку. Особливо коли старший син Андрій подарував їй справжнього онука – Богдана.
– Мама вдома? – постукав Тарас.
– Вдома! – почувся голос. – Заходьте.
Наталя Степанівна відчинила двері й одразу обняла сина.
– Тарасочку, як я сумувала! – поцілувала його в щоку, потім кивнула Оксані. – Здрастуй.
– Добрий день, Наталю Степанівно.
– А де ж моя онука? – свекруха помітила Софійку, яка ховалася за татом.
– Ось я, – тихо сказала дівчинка.
– Заходьте, сідайте, – Наталя Степанівна провела їх у вітальню. – Як справи? Тарасе, ти схуд?
– Ні, мамо, усе гаразд, – усміхнувся Тарас. – Оксана добре годує.
– Добре. А Софійка як у школі?
– Добре, – буркнула дівчинка.
– Софійко, відповідай чемно, – звела брови Оксана.
– Та годі, – махнула рукою Наталя Степанівна. – Діти є діти. Богдан учора двійку з математики приніс! Андрій з ним до вечора сидів.
– А Софійка по математиці пятерки отримує, – з гордістю сказав Тарас.
– Молодець, – сухо похвалила свекруха. – Андрій обіцяв сьогодні зайти з Богданом. Сумує за дядьком.
Оксана помітила, як обличчя Софійки похмурішало.
– Мам, пам’ятаєш, ми з Софійкою минулого місяця приходили? – спитав Тарас. – Вона тобі вірш розказувала.
– Так, пам’ятаю, – кивнула Наталя Степанівна. – Гарний вірш.
– Хочеш, ще один розкажу? – несміливо запропонувала Софійка.
– Розказуй.
Дівчинка стала посеред кімнати і почала декламувати вірш про весну. Оксана бачила, як та старається сподобатися бабусі.
– Молодець, – коли Софійка закінчила, сказала Наталя Степанівна. – А тепер іди мий руки, будемо обідати.
Софійка пішла у ванну, а Оксана лишилася допомагати готувати стіл.
– Наталю Степанівно, можна поговорити? – тихо сказала вона.
– Про що?
– Про Софійку. Вона відчуває, що ви ставитеся до неї інакше.
Свекруха з дзвНаталя Степанівна зідхнула, поставила тарілку на стіл і тихо промовила: “Знаєш, Оксано, ти права — коштувало дитині малюнок намалювати, щоб я зрозуміла, що любов не в крові, а в серці”.
