— Мамо, ну скільки можна?! — Соломія швиденько поклала свій смартфон на стіл так, що екран ледве мигнув і згас. — Кожен день одне й те саме! Кожен бісів день!
— Соломійко, серденько, я ж не навмисно… — Галина Іванівна стиснула в руках свій старий кнопковий телефон, з якого вже стерлися цифри. — Просто знову забула. Пам’ять уже не та.
— Забула! — Соломія зіскочила з дивана, пройшлася кілька разів по кімнаті. — Мам, я ж тобі сто разів пояснювала! Натискаєш зелену кнопку, коли телефон дзвонить. Зелену! Червону не натискаєш, блакитну не натискаєш — зелену!
— Я натискала зелену…
— Ні, мам, ти натискала червону, бо я чула короткі гудки. Це означає, що ти збросила дзвінок!
Галина Іванівна безпорадно подивилася на доньку, потім на свій телефон. Маленький, чорний, з кнопками, які їй здавалися то занадто маленькими, то занадто яскравими. Вона пам’ятала часи, коли телефон був один на всю комуналку, стояв у коридорі, і всі сусіди чергувалися, щоб поговорити. Тоді все було простіше.
— Доню, а може, мені цей телефон і не потрібен? — тихо запитала вона. — Раніше ж якось жили без нього.
— Мам! — Соломія зупинилася, дивилася на неї з таким болем, наче почула щось жахливе. — Як це не потрібен? А якщо з тобою щось станеться? А якщо я турбуватимусь? А якщо…
— Добре, добре, — поспішно погодилася Галина Іванівна. — Навчуся. Покажи мені ще раз.
Соломія сіла поруч із матір’ю, взяла її телефон у руки. Пальці у неї були довгі, доглянуті, з манікюром, який Галина Іванівна завжди вважала занадто яскравим. А її власні руки — у пігментних плямах, з вузлуватими пальцями — на її фоні виглядали справді по-старому.
— Дивись, мам. Коли телефон дзвони́ть, загорається екран. Бачиш? Ось тут, зліва, зелена кнопка з трубкою. Це — «прийняти». А справа червона кнопка — це «відхилити». Запам’ятай: зелена — так, червона — ні.
— Зелена — так, червона — ні, — слухняно повторила Галина Іванівна. — А якщо я переплутаю?
— Не переплутаєш, — зітхнула Соломія. — Спробуй запам’ятати так: зелений — це трава, це життя, це добре. Червоний — це кров, це небезпека, це погано.
— Зрозуміла, — кивнула Галина Іванівна, хоча їй було зовсім не зрозуміло, до чого тут трава та кров. — А як тобі подзвонити?
— Мам, ми вже це проходили. Натискаєш на моє фото в телефонній книзі. Ось я тобі налаштувала. Бачиш? Моя фотографія, а під нею написано «Соломія донька». Натискаєш, і телефон сам набере мій номер.
Галина Іванівна подивилася на екран. Там справді було фото Соломії — усміхненої, молодої, красивої. Зовсім не такою, як зараз, коли втомилася й сердилася.
— А якщо я забуду, де твоя фотографія?
— Мам, вона ж перша в списку! Сама верхня!
— Добре. А якщо телефон зламається?
— Не зламається, — Соломія потерла скроні. — Мам, давай я тобі напишу номер на холодильнику. Великими цифрами. Будеш дзвонити зі стаціонарного.
— У мене ж стаціонарного немає. Ти ж казала, що він непотрібний, якщо є мобільний.
— Тоді попросиш у сусідів.
— У яких сусідів? — Галина Іванівна розгубилася. — Я ж з ними не спілкуюся. Вони молоді, роблять кар’єру, їм не до мене.
— Мам, — Соломія сіла на диван, сховала обличчя в долоні. — Я не знаю, що робити. Я дзвоню тобі щодня, а ти не береш трубку. Я хвилююся, думаю — сталося щось. Приходжу — а ти здорова, просто кнопку не ту натиснула.
— Пробач мене, доню. Я ж не хочу тебе засмучувати.
— Я знаю, що не хочеш. Але виходить, що засмучуєш.
Галина Іванівна сиділа й дивилася на свої руки. Колись ці руки готували обіди для всієї родини, прали, прибирали, нянчили маленьку Соломію. Вони вміли все. А зараз не можуть впоратися з маленькою коробочкою з кнопками.
— А пам’ятаєш, — раптом почала вона, — коли ти була маленькою, ми з татом купили тобі іграшковий телефон? Рожевий такий, з великими кнопками. Ти годинами «балакала», уявляючи, що дзвониш бабусі в село.
— Пам’ятаю, — Соломія підвела голову. — Я на ньому цифри вчила.
— Ось бачиш. А тепер мені цифри вчити, — сумно посміхнулася Галина Іванівна. — Все виходить навпаки.
— Мам, — Соломія присунулася ближче. — Давай ще раз спробуємо. Тільки повільно. Я зараз тобі подзвоню, а ти відповіси. Договорились?
— Договорились.
Соломія взяла свій телефон, знайшла мамин номер, натиснула зелену кнопку. Телефон Галини Іванівни завибрирував, на екрані з’явилося фото доньки.
— Дивись, мам, я дзвоню. Бачиш моє фото?
— Бачу.
— А тепер натискай зелену кнопку. Ось цю.
Галина Іванівна подивилася на екран. Там було дві кнопки — зелена й червона. Вона точно знала, що треба натиснути зелену. Але чомусь рука сама потягнулася до червоної.
— Ні, мам, не цВони знову потренувалися, і нарешті Галина Іванівна натиснула ту саму кнопку — зелену, і світ знову став трохи простішим.
