– Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала! – голос Олексія тремтів від обурення. – Як ти могла повірити цій лихоманці?
– Не смій так говорити про Оленку! – різко перебила його Ганна Іванівна. – Вона мені як рідна дочка!
– Рідна дочка? – Олексій нервово засміявся. – Мамо, вона тебе обікрала! Забрала всі твої заощадження!
– Вона нічого не крала! Я сама дала їй гроші! – Ганна Іванівна вдарила кулаком по столу. – І не твоя справа, на що я витрачаю свої кошти!
– Мої кошти, мамо! Це ж спадщина від бабусі! Твоя пенсія і моя допомога! А вона взяла все й зникнула!
Ганна Іванівна відвернулася до вікна. На вулиці йшов дощ, краплини котилися по склу, як сльози. Але вона не плакала. Сльози вичерпалися вчора, коли вона зрозуміла, що Оленка її обдурила.
– Вона не зникла, – тихо сказала вона. – Вона поїхала до своєї сестри у Львів. Сказала, що повернеться через місяць.
– Мамо, опам’ятайся! Яка сестра? Ти ж знаєш, що в неї нікого нема! Вона сирота!
– Може, з’явилася сестра. Може, знайшлася…
Олексій підійшов до матері й взяв її за плечі.
– Мамо, подивись на мене. Олена Шевченко – шахрайка. Вона спеціально з тобою потоваришувала, щоб виманити гроші. Таких, як ти, вона вже обманула десятки.
– Звідки ти знаєш?
– Я найняв приватного детектива. Ось, подивись.
Олексій дійшов до портфеля й дістав папку з документами.
– Олена Шевченко, тридцять вісім років. Судимість за шахрайство. Обманює самотніх літніх жінок. Ось її фотографії з іншими жертвами.
Ганна Іванівна взяла папку тремтячими руками. На фотографіях вона побачила Оленку в обіймах з різними жінками. Всі вони були приблизно її віку, всі посміхалися, всі виглядали щасливими.
– Цього не може бути, – прошепотіла вона.
– Мамо, вона взяла від тебе п’ятдесят тисяч гривень. Сказала, що її донька хвора й потрібна операція. А в неї взагалі немає дітей!
Ганна Іванівна опустилася на стілець. Руки тремтіли, перед очима все розпливалося.
– Але ж вона… ми ж дружили цілий рік… Вона допомагала, носили покупки, їздили до лікарів…
– Вона готувала ґрунт, мамо. Увійшла в довіру. А потім вдарила, коли ти цього не чекала.
Ганна Іванівна згадала, як познайомилася з Оленкою. Це було в поліклініці, у черзі до терапевта. Молода жінка підсіла поруч, заговорила. Виявилося, що Оленка теж сама, чоловік помер, донька далеко живе. Така сама самотня, як і вона.
Потім були випадкові зустрічі в магазині, в аптеці. Оленка завжди була привітною, завжди готова допомогти. Поступово вони стали близькими подругами. Оленка приходила в гості, вони пили чай, ділилися спогадами.
– Пам’ятаєш, як я тебе попереджав? – продовжував Олексій. – Говорив, що треба бути обережнішою з новими знайомими?
– Пам’ятаю, – кивнула Ганна Іванівна. – Але ти завжди всіх підозрюєш. Думаєш, що всі люди погаГанна Іванівна взяла телефон, знищила всі повідомлення Оленки і глибоко зітхнула, усвідомивши, що справжня мудрість полягає не в тому, щоб не помилятися, а в тому, щоб не повертатися до помилок.
