**Вечірка без запрошення**
Ганна Петрівна приміряла перед дзеркалом третій за вечір наряд, коли з сусідньої квартири долинули перші звуки музики. Жінка скривилася, відклала блакитну блузку й прислухалася. Годинник показував пів на восьму — ще рано для скарг, хоч сусідка Марічка зазвичай не влаштовувала галасливих посиденьок.
— Може, у когось день народження, — пробурмотіла Ганна Петрівна, натягуючи сірий светр. — Хоча попередити б не завадило.
Музика лунала голосніше, до неї приєдналися сміх і розмови. Ганна Петрівна підійшла до стіни, що відділяла їхні квартири, й обережно приклала вухо. Голосів було багато — точно не дві-три людини.
У двері подзвонили. Ганна Петрівна, все ще у домашньому светрі, зазирнула у вічок. На майданчику стояла сусідка з нижнього поверху, Наталка Сергіївна, з напружено-ввічливою усмішкою.
— Добрий вечір, — почала та, ледь дочекавшись, коли двері відчиняться. — Ви не в курсі, що в Марійки за свято? Музика лунає на весь під’їзд.
— Не знаю, — чесно відповіла Ганна Петрівна. — Мені теж дивно. Вона зазвичай тиха.
— А може, її взагалі нема вдома? — понизила голос Наталка Сергіївна. — Може, хтось чужій заліз? Часи зараз такі…
Жінки переглянулися. Марічка жила сама, працювала у бібліотеці, вела спокМарічка зітхнула і взяла Ганну Петрівну за руку: “Галю, давай просто повіримо, що іноді дива трапляються без пояснень — і насолодимося цим моментом, поки він триває.”
