— Оленко, ти з глузду з’їхала! — скрипіла у трубку Настя. — Як можна так тихо розлучитися? Чому нічого не сказала?
— Тихіше, — Олена відсунула телефон від вуха й глянула на кухонні двері. — Діти вдома.
— Які діти? Їм уже по тридцять! Лен, ти розумієш, що зробила? Двадцять вісім років шлюбу, а тепер — розлучення!
— Настю, не кричи. Мені й так важко.
— А чому мовчала? Ми ж подружки з університету! Я б підтримала…
Олена притиснула телефон до грудей і заплющила очі. Господи, як же втомилася від цих розмов! Спочатку дзвонила Марина з роботи, потім тітка Ганя, тепер Настя. Ніби всі чекали, коли вона дасть привід для пліток.
— Олен, ти там? — почулося з трубки.
— Я тут, — вона знову піднесла телефон до вуха. — Не хочу про це говорити.
— Як не хочеш? Це ж подія! Ти перша з нашої компанії, хто розлучився. Хоч щось розкажи. Він зраджував?
— Ні.
— П’янував?
— Теж ні.
— Тоді що? Олен, ну скажи!
Важко зітхнувши, вона подумала: як пояснити, що просто втомилася? Втомилася від сірих днів, однакових розмов, відчуття, що живе не своє життя.
— Втомилася, Настю. Розумієш?
— Від чого? Василь — хороший чоловік, не п’є, не б’є, гроші в сім’ю несе.
— Саме так. Гарний чоловік. Тільки не мій.
— Що ти несеш? Я це не твій? Ви ж двадцять вісім років разом!
У передпокої зашуміло. Олена поспішно попрощалася й поклала слухавку. У кухню ввійшла донька Марічка з торбою продуктів.
— Мам, привіт. — Вона поставила пакет на стіл й уважно подивилася на матір. — Чого така бліда?
— Так, голова болить.
— Знову Настя дзвонила? Чула, як щось виправдовувалася.
Олена кивнула. Марічка розкладала продукти по полицях.
— Мам, а ти не шкодуєш? — спитала, не обертаючись.
— Про що?
— Ну що розлучилася з татом.
Олена подивилася на доньку. Марічка була схожа на неї в молодості — таке саме темне волосся, сірі очі. Тільки в її погляді була рішучість, якої в Олени не було.
— Не знаю, Марічко. Поки не знаю.
— А тато шкодує?
— Не говорили про це.
Донька повернулася.
— Мам, можу тебе де про щось запитати?
— Звісно.
— Ти його взагалі кохала?
Олена завмерла з чашкою в руках. Звідки вона це взяла?
— Чому ти так вирішила?
— Та я ж вас все життя бачила. Ви ніколи не обіймалися, не цілувалися. Наче сусіди по гуртожитку.
— Марічко, не кажи так. Тато хороша людина.
— Хороша. Але ти його не любила. І він теж, мабуть.
Олена поставила чашку. Донька була права. Вона ніколи не любила Василя. Вийшла за нього, бо треба було, бо всі подруги вже заміжні, бо батьки наполягали.
— Мам, а кого ти любила? — тихо спитала Марічка.
— Навіщо тобі це?
— Просто цікаво. У кожного має бути кохання.
Олена відвернулася до вікна. Було кохання. Без нього нікуди. Юрко з сусіднього під’їзду, студент-медик. Красивий, мрійливий. Зустрічалися таємно, бо її батьки вважали його «не тією партією».
— Лікар — це покликання, — казав Юрко. — Я рятуватиму людей.
— А я тобі допомагатиму, — відповідала Олена.
Але батьки наполягли на шлюбі з Василем. Стабільність, квартира, гарна родина. А Юрко поїхав за розподіленням у маленьке містечко на півночі. Писав листи, дзвонив, навіть приїжджав. Але вона вже була заміжньою, вже чекала першу дитину.
— Мам, ти плачеш? — злякалася Марічка.
— Ні. Просто очі втомилися.
Донька обійняла її.
— Знаєш, мам, я тебе розумію. Краще самій, ніж нещасливою у шлюбі.
— Ти так думаєш?
— Так. Подивися на себе. Схудла, підстриглася, новий одяг купила. Ніби ожила.
Олена подивилася на свій відблиск у вікні. І справді змінилася. Раніше — сірі светри, волосся у пучок. Тепер — яскраві сукні, модна стрижка.
— А Андрій як сприйняв новину? — спитала Марічка.
— Не дуже. Назвав егоїсткою, сказав, що зруйнувала сім’ю.
— Та годі. Андрій завжди був татовим сином. Але з часом зрозуміє.
Син справді був ближчий до батька. Разом на рибалку, разом ремонтували машину, дивилися футбол. Донька ж завжди була ближча до матері.
— Мам, а можеш знову вийти заміж? — спитала Марічка, ставлячи чайник.
— Марічко, мені п’ятдесят три. Яке заміжжя?
— А що? Тітка Люба у п’ятдесят п’ять вийшла. І щаслива.
— Вона — виняток.
— Чому? Ти ж красива. Тепер ще й вільна.
Вільна. Слово, якого Олена боялася вимовити. Відсутність обов’язку готувати Василеві сніданок о сьомій. Відсутність його шкарпеток по спальні. Відсутність розмов про роботу, футбол і нові машини сусідів.
Але з вільною прийшла самотність. Вечори перед телевізором, нікому поскаржитиВона взяла телефон і набрала номер, почувши на тому кінці здивований, але радісний голос: “Оленко? Це ти?”.



