– Не вірю! Просто не вірю! – кричала Світлана, розмахував руками. – Як ти могла так зі мною вчинити, мамо?
– Світланочко, заспокойся, будь ласка, – Ганна Петрівна спробувала взяти доньку за руку, але та відірвалася. – Давай спокійно поговоримо.
– Спокійно? – голос Світлани перейшов у високий віск. – Після того, що ти наробила? Ти взагалі розумієш, що я тепер весь Київ смішить?
– Не перебільшуй. Який Київ? Ми ж не в центрі живемо.
– Мамо! – Світлана схопилася за голову. – Ти спеціально вдаєш тупу чи дійсно не розумієш?
Ганна Петрівна важко сіла на диван. У свої шістдесят два вона все ще вважала себе досить молодою та енергійною, щоб влаштовувати життя дорослої доньки. Але зараз вперше за довгий час відчула себе старою та втомленою.
– Я просто хотіла допомогти, – тихо сказала вона. – Ти ж одна сидиш, нікуди не ходиш. Після розлучення зовсім замкнулася.
– Це моя справа! – вибухнула Світлана. – Моя! Я доросла жінка, мені сорок один рік!
– Саме тому я й хвилююся. Час іде, а ти…
– А я що? Нікому не потрібна? Потворна?
Ганна Петрівна похитала головою.
– Красуня ти моя, розумниця. Просто занадто горда стала. Чоловіки бояться до тебе підходити.
Світлана пройшлася по кімнаті, нервово перебираючи пояс халата. Ранкове сонце заливало маленьку вітальню золотим світлом, але атмосфера в квартирі була напружена до межі.
– Мам, ну як можна було дати оголошення у газету? – втомлено промовила Світлана. – Причому таке оголошення…
– А що там поганого я написала? – образилася Ганна Петрівна. – Звичайні слова.
– Звичайні? – Світлана дістала з кишені складений газетний лист. – Слухай уважно: «Знайомлю гарну, господарську доньку 41 року з порядним чоловіком для серйозних стосунків. Донька працює бухгалтером, не п’є, не палить, любить готувати. Звертатися за телефоном до мами». До мами, матері твоїй!
– Ну і що тут такого? – не розуміла Ганна Петрівна.
– Що такого? Та я ж не товар на ринку! І чому звертатися до тебе, а не до мене?
– Бо ти б нікого не вибрала. Знайшла б купу причин, чому не підходить.
Світлана сіла у крісло навпроти матері й закрила обличчя руками.
– Мам, мені дзвонять зранку до вечора. Уявляєш? Вчора один дідусь років сімдесять запитував, чи вмію я варити борщ і чи готова переїхати до нього в село до трьох корів.
– Ну, цей явно не підходить, – погодилася Ганна Петрівна. – А інші як?
– Які інші? – обурилася донька. – Мам, це ж принизливо! Ніби я сама не можу знайти чоловіка.
– А можеш?
Питання пролунало тихо, але влучило в саму точку. Світлана мовчала, розуміючи, що мати права. Після розлучення з Олегом минуло вже чотири роки, а вона так і не зустріла нікого, хто б її зацікавив.
– Це не означає, що треба шукати через газету, як у дев’яності, – пробурчала вона.
– А як тоді? Через інтернет? Та ти ж у ньому не розбираєшся.
– Навчилася б.
– Ага, як навчилася за чотири роки.
Ганна Петрівна підвелася й пішла на кухню.
– Чай будеш? – гукнула вона. – Чи краще валер’янки накапати?
– Мам, не глузуй, – Світлана пішла за нею.
На кухні пахло свіжою випічкою. Ганна Петрівна завжди пекла, коли нервувала. Сьогодні на столі стояли пиріжки з капустою, яблучні оладки й печиво.
– Знов всю ніч пекла? – запитала Світлана, мимоволі посміхнувшись.
– Не спалося, – зізналася мати. – Думала, як із тобою розмову вести.
– Треба було думати раніше, до того як оголошення давати.
Ганна Петрівна поставила чайник на плиту й дістала з шафки дві чашки.
– Світланочко, ну розсудіть сама. Ти працюєш у жіночому колективі, чоловіків там немає. Вдома сидиш із книжками чи серіалами. У магазин ходиш у спортивному костюмі, чепурішся абияк.
– Я нормально виглядаю!
– Для дому нормально. А для чоловіків? Коли ти востаннє сукню вдягала?
Світлана задумалася. Після розлучення вона наче забула про свою жіночність. Джинси, светри, кросівки – ось і весь гардероб.
– Це не привід оголошення давати, – уперто повторила вона.
– А що привід? Сидіти й чекати, доки принц на білому коні сам у двері постукає?
Чайник закипів. Ганна Петрівна заварила чай і поставила на стіл тарілку з печивом.
– Мам, а скільки всього дзвінків було? – обережно запитала Світлана.
– Багато. Записувала у зошит. Хочеш подивитися?
Мати дістала зі столу шкільний зошит у клітинку. На обкладинці було написано дитячим почерком: «Женихи для Світлани».
– Серйозно? – фукнула донька. – Я у п’ятому класі.
– Зате все по порядку. Дивись, ось цей Андрій здався пристойним. Сорок п’ять років, інженер, розлучений, дітей немає. Голос приємний, чемно розмовляє.
СвітІ через рік, коли Світлана та Андрій одружилися, вона зрозуміла, що мама була права – іноді доля потребує невеликого поштовху.
