**Підстава від рідних**
– Наталко, ти що робиш?! – голос Олени тремтів від обурення. – Як ти могла так вчинити зі мною? Хіба ж я твоя рідна сестра!
– А ти чого хотіла? – відчепилася Наталка, не відриваючи очей від паперів на кухонному столі. – Сидіти й чекати, доки ти зовсім цей дім дощента розвалиш?
– Розвалю?! – Олена вхопилася за спинку стільця. – Я тридцять років й зараз тримала в порядку! Після смерті мами з татом! А ти де була всі ці роки?
– Оце мені «де була», – передражнила Наталка, нарешті піднявши на сестру холодні очі. – Працювала, якщо що. Гроші заробляла. А не сиділа на шиї у батьків до сорока.
Олені здалося, що земля пішла з-під ніг. Вона повільно опустилася на стілець і втупилася в папери перед сестрою.
– Це справді заповіт? – прошепотіла вона.
– Справді, – коротко відповіла Наталка. – Мама лишила дім мені. Повністю. А ти шукай собі інше житло.
– Та як… Коли вона встигла це зробити? Мама ж була хвора, останні місяці навіть не завжди орієнтувалася…
– Саме тому я й приїхала. Хтось мав подбати про її справи, поки ти метушилася з таблетками й лікарнями.
Олена дивилася на сестру й не впізнавала її. Наталка завжди була жорсткою, але такої жорстокості від неї ніхто не чекав. Особливо зараз, коли ще й місяця не минуло після похорону.
– Натусю, ну давай поговоримо по-людськи, – спробувала вона м’якший тон. – Я ж розумію, ти маєш право на частку. Але виганяти мене…
– Ніхто тебе не виганяє, – Наталка склала папери акуратною стопкою. – Можеш знімати кімнату. За розумні гроші, звісно.
– Знімати кімнату в батьківському дому?! – Олена не вірила своїм ухам. – Ти це серйозно?
– Цілком. Власність є власність.
Олена встала й пройшлася по кухні. Кожен куток тут був пройнятий спогадами. Ось біля вікна стояв мамин улюблений фікус, який вона поливала щосуботи останні п’ятнадцять років. Ось на поличці – банки з варенням, яке вони разом закривали щоосені.
– А пам’ятаєш, як мама казала, що цей дім має лишитися в родині? – тихо спитала Олена. – Що ми маємо зберегти його для онуків?
– В тебе немає онуків, – різко відповіла Наталка. – А в мене є Андрійко та Мар’яна. Ось їм і лишиться.
Олена обернулася до сестри.
– Твої діти навіть на похорон не приїхали! А я доглядала за мамою кожен день!
– Доглядала, доглядала, – махнула рукою Наталка. – І що? Таки довела до такого, що вона в лікарні померла.
Ці слова раптом стиснули Олені серце. Вона й сама докоряла собі, що не вберегла маму від інсульту, не помітила ознак.
– Ти ж знаєш, що я робила все можливе, – прошепотіла вона.
– Знаю. Але виявилося недостатньо.
У двері подзвонили. Наталка пішла відчиняти, а Олена лишилася посеред кухні, не в силах зрозуміти, що відбувається.
– Ой, Оленко, ти тут? – увійшла сусідка тітка Галя з пакетом молока. – Як справи, доню? Як справляєшся?
– Нормально, – брехнула Олена, витираючи сльози.
– Чула, що Наталка приїхала, – тітка Галя цікаво глянула на папери. – Спадкові справи вирішуєте?
– Вирішуємо, – сухо відповіла Наталка, повернувшись.
– А я пам’ятаю, як ваша мама завжди казала, що Олена її найдорожча дитина, – продовжувала сусідка, не відчуваючи напруги. – Нікуди не їздила, завжди поруч була. Не те що деякі…
Наталка стиснула губи.
– Галино Миколаївно, вибачте, але у нас сімейна розмова, – ввічливо, але різко сказала вона.
– Ой, звісно, звісно, – заметушилася тітка Галя. – Я тільки молоко принесла, учора зайве купила. Оленко, бери, щоб не пропало.
Після її виходу сестри знову лишилися наодинці. Наталка дістала ще один документ.
– Ось орендний договір, – сказала ділово. – Можеш залишити більшу кімнату й кухню. Плата – сім тисяч місячно.
– Сім тисяч?! – Олена аж захлипнула. – У мене пенсія вісім! Як я житиму?
– Знайдеш підробіток. Або переїжджай у менше житло.
– Наталко, що з тобою сталося? – Олена сіла навпроти. – Ми ж завжди були близькі. Так, ти поїхала після інституту, завела родину, але ми ж не сварилися.
– Не сварилися, бо я мовчала, – Наталка підняла на неї очі. – Мовчала, коли ти сиділа на батьківській шиї. Мовчала, коли вони тобі квартиру купили, а мені сказали: «Грошей нема». Мовчала, коли ти після розлучення з Олегом знову сюди вчепилась.
– Я працювала! – спалахувала Олена. – У школі викладала, у бібліотеці!
– За копійки. А батьки все одно підгодовували.
– А тобі чого не виявилося? В твого Івана добра зарплата, діти…
– Діти мають здобути освіту! А мені ніколи допомогти не могли. Усе сама, усе сама.
Олена вперше побачила в очах сестри не лише холод, а й давню образуОлена взяла в руки фотографію, де вони всі троє сміялися на старому дивані, і раптом усвідомила, що найбільший спадок – не стіни, а ті теплі спогади, яких у них ніхто не відбере.
