“Що ти знаєш про готування!” — різко кинула Ганна Степанівна, вириваючи з рук невістки Оллю каструлю. — Пшоняну кашу варити — це ціле мистецтво!
Оля стояла посеред власної кухні, не вірячи очам. Всього три дні тому свекруха переїхала до них “на час ремонту”, а вже встигла перевернути їх життя догори дригом.
“Ганно Степанівно, — тихо промовила Оля, — це моя кухня. Я сама вирішую, що готувати.”
“Твоя?” — усміхнулася свекруха. — “А хто купував квартиру? Мій син! А значить, і я тут господиня не менше за тебе!”
У цю мить щось всередині Олі обірвалося.
Сорок два роки вона звикла поступлятися. Робота у дитячому садку навчила її терпінню. Але те, що коїлося в її домі, переходило всі межі.
Ганна Степанівна з’явилася в неділю з трьома величезними сумками.
“Доведеться мені у вас пожити тиждень-другий,” — бадьоро оголосила вона.
Віктор, чоловік Олі, як завжди, коли справа стосувалася матері, перетворився на безсилий м’ячик.
“Звичайно, мамо, облаштуйся.”
І почалося. Ганна Степанівна перепрала всю білизну, переставила меблі, викинула половину кімнатних квітів — “пилесосники”. На другий день взялася за кухню, позбувшись усіх “заморських” спецій. Віктор мовчав.
“Та годі тобі, потерпи трохи,” — сказав він дружині. — “Вона ж моя мати. І досвіду в неї більше.”
У цю мить Оля зрозуміла — розраховувати їй ні на кого.
А вранці сталося те, що стало останньою краплею. Оля прокинулася від запаху гару. Вибігши на кухню, вона побачила, що на плиті димиться каструля, а Ганна Степанівна стоїть біля вікна й розмовляє по телефону.
“Ганно Степанівно! У вас щось горить!”
“Ой, та годі,” — махнула рукою свекруха.
Оля сама кинулася до плити. Каструля була безнадійно зіпсована.
“Це ж моя улюблена каструля!”
“Ну й що? Зате каша справжня, зі кіркою!”
У цю мить на кухню увійшов Віктор.
“Що тут відбувається?”
“Та от твоя дружина кричить через якусь каструлю,” — поскаржилася Ганна Степанівна.
“Олю,” — втомлено сказав Віктор, — “не треба так реагувати. Мама старається для нас.”
І тоді щось в Олі зламалося. Вона поглянула на чоловіка, на свекруху, на знищену каструлю.
“Знаєте що,” — промовила вона тихо, але дуже чітко, — “мені вистачило. Ганно Степанівно, якщо ви тут господиня, то й готуйте самі. І прибирайте. І прайте. А я йду до крамниці.”
“Ти що робиш?” — здивовано запитав Віктор.
“Те, що мала зробити три дні тому. Захищаю свій дім. А ви, Ганно Степанівно, можете жити тут. Але за МОЇМИ правилами. Це МІЙ дім, і господиня тут — Я.”
“Та як ти смієш!” — обурилася свекруха. — “Вікторе, ти чуєш?”
“Чую,” — несподівано спокійно сказав Віктор. — “Знаєш, мамо, Оля права. Це її дім, і вона має право тут диктувати порядки.”
Ганна Степанівна розплющила очі.
“Але ж я твоя мати!”
“Саме тому ти маєш поважати мою дружину та мій вибір,” — твердо сказав Віктор.
Наступні дні минули у напруженій тиші. Ганна Степанівна ходила з ображеним виглядом, але правила Олі дотримувалася. Через тиждень вона зібрала речі.
“Ремонт закінчився?” — запитала Оля.
“Ні,” — сухо відповіла свекруха. — “Але я вирішила поїхати до сестри. Там… спокійніше.”
Оля кивнула. Вона розуміла — свекрусі просто не хотілося жити там, де доводилося рахуватися з чужими правилами.
Коли за нею зачинились двері, Оля відчула не полегшення, а порожнечу.
“Не хвилюйся,” — обійняв її Віктор. — “Мама обидлива, але відходчива. Гадаю, вона зрозуміла, що з тобою не пожартуєш.” Він сказав, що завжди знав — Оля не м’ячик, і пишається нею.
Ввечері Оля сиділа на кухні з чашкою кави. Її дім. Її правила. Її життя. Вона зрозуміла, що іноді треба показати зуби, щоб тебе поважали. І що справжній чоловік підтримає дружину, навіть якщо доведеться обирати між нею та матір’ю. За вікном розквітали нові фіалки. Життя тривало, і тепер Оля знала — вона господиня не лише свого дому, а й своєї долі.
