Оля вдарилася об подушки безпеки, які вистрілили в останню мить. Вона ледве трималася при свідомості, не вірячи власним очам: перед нею стояв чоловік, якого поховала тиждень тому. Невже це правда? Чи вона вмирає і перейшла в інший світ, де вони знову разом? В голові закрутилися спогади — той страшний день, коли їй повідомили новину, ніби повторився, наче хтось навмисно повернув її до болю, щоб знову пройтися по серцю.
— Ні! — вирвався з горла роздираючий крик, що наповнив всю хату. — Ви брешете! Цього не може бути! Мій чоловік не міг мене покинути! Він би так не вчинив! Він просто не міг піти!
Вона повільно осіла на підлогу, ледь не знепритомнивши. Не могла прийняти реальність: як таке сталося з ними, з Іваном? Адже він був таким молодим, сповненим життя. Як він міг померти? Їй подзвонив його начальник і розповів, що тромб відірвався раптово, «швидка» навіть не встигла приїхати.
— Нічого вже не можна було зробити, — казав він. — Коли приїхали лікарі, Іван уже був мертвий. — Ці слова дзвеніли в голові, ніби репліки з жахливих фільмів, які неможливо стерти.
Що тепер робити? Як жити далі без нього? Без нього вона навіть дихати не могла. Сльози котилися по щоках, але Оля їх не відчувала. Телефон досі був біля вуха, а сама вона дивилася перед собою, не знаходячи слів. Хотілося, щоб це виявилося лише страшним сном, який ось-ось скінчиться, і вона прокинеться, забувши цей біль.
У морг її не пустили, і лише на похоронах Оля побачила власними очима, що це справді її чоловік. Навіть тоді вона до останнього сподівалася, що Іван прийде з роботи, засміється і скаже, що це жарт. Адже сьогодні ж перше квітня! Та чи можна так жартувати? Ну нічого, вона пробачить… Пробачить усе, аби він повернувся. Але він не повернувся. Він лежав у труні, ніби живий.
Оля кидалася до тіла, ридала, благала його встати, молила повернутися. Падала в непритомність, її приводили до тями нашатирем. Матір Івана ледь трималася на ногах, намагалася заспокоїти невістку, але сама була пригнічена горем. Лише його батько відводив Олю від труни, просив взяти себе в руки, прийняти те, що сталося. А вона виривалася, знову бігла до нього, кликала назад.
Похорони пройшли для Олі як у тумані. Вона бачила, як закривали кришку труни, кричала, коли її відтягували, просила покласти її рядом. Бо без Івана їй не жити. Не зможе. Довго не наважувалася кинути жменю землі на труну — це означало остаточно відпустити його, змиритися, що його більше немає. Але змиритися здавалося неможливим.
Удома, у порожній хаті, Оля намагалася зібрати думки, але сил вистачило лише на кілька хвилин. Зігнувшись біля стіни, вона згадала той день, коли вони зустрілися.
— Дівчино, здається, ви щось впустили? — почувся приємний голос. — Дівчино! — посміхнувся Іван, змусивши її обернутися.
Вона гуляла біля університету, повторюючи лекції, коли він простягнув їй яскраво-червону троянду.
— Це не моє, — заперечила вона.
— Тепер ваше, — усміхнувся він. — Ви така задумлиВона стиснула руку на животі, відчуваючи, як нове життя всередині нагадує їй, що любов Івана завжди буде з нею.
