— Що це взагалі таке?! — не стримуючи роздратування, вигукнула Оксана, стоячи посеред вітальні.
Голос її тремтів від обурення. Вона оглянула кімнату, ніби шукала відповідь серед меблів чи стін.
— Знову?! Третій раз за місяць! Серйозно?!
На дивані, розслабившись на подушках, сидів Ігор. В одній руці телефон, в іншій — пульт від телевізора. Він повільно перевів погляд на дружину, але його очі залишилися байдужими, як завжди, коли справа стосувалася його матері.
— Що «знову»? — прищурився. — Не починай одразу сцену. Я щойно прийшов додому, хочу відпочити.
— Сцену?! — Оксана зробила крок вперед, голос став вищим. — Ти називаєш це сценою? П’ять тисяч гривень! Просто так! Без пояснень, без питань! Навіть не спитав, на що їй! Просто перевів!
Ігор поклав телефон поруч із собою, ледь помітно зітхнув. На його обличчі було швидше втома, ніж здивування.
— Ну і що? Це моя мама. Їй потрібні гроші — я допоміг. У чому проблема?
Оксана підійшла ближче, щоки палали.
— Проблема в тому, що ми збираємо на дачу! Ми ж домовлялися! Кожна гривня — на наш спільний проєкт! А ти щомісяця висипаєш гроші в нікуди! То ліки, то ремонт, тепер ось ці «непередбачені витрати»! Може, їй новий iPhone знадобився?
Ігор знову зітхнув, потираючи переносицю.
— Вона вже немолода, Оксано. Їй важко самостійно. Іноді простіше допомогти, ніж пояснювати.
— Немолода? Їй усього шістдесят п’ять! Вона бігає більше за тебе! То театр, то заміський клуб, то чергова екскурсія! А ми? Ми маємо відмовлятися від своїх планів через її примхи?
— Оксано! — голос Ігоря вперше забринів невдоволенням. — Не говорі так про мою маму. Вона нас виховала.
— Вона виховала тебе, Ігорю, а не мене. І так, я вдячна їй за це. Але це не означає, що вона може постійно вимагати грошей! Ми живемо на одну зарплату. Мої замовлення нестабільні. Ти ж знаєш!
І правда знав. Після закриття рекламного агентства, де Оксана працювала креативним директором, їй довелося перейти на фріланс. Робота була, але дохід коливався. Їхній бюджет був крихким, як скло. Кожна зайва витрата — як удар по ньому.
Вони мріяли про дачу. Мрія вже три роки жила в них — будиночок за містом, тераса з плетистими трояндами, шашлики з друзями, затишні вечори біля багаття. Але щоразу, коли сума наближалася до заповітної позначки, щось траплялося: ремонт у свекрухи, лікування зубів, нові шпалери, нова техніка… І знову вони відкочувалися назад.
— Я просто втомилася, — тихо промовила Оксана, підходячи до вікна. — Втомилася бути другою після когось. Втомилася відчувати, що ми живемо, економлячи на собі, а твоя мама — на своєму комфорті.
Ігор підійшов ззаду, але не обняв.
— Вона хворіє, Оксан. Їй потрібна допомога.
— Чим вона хворіє? Бажанням усе купити й побачити? Ти хоч раз перевіряв, на що витрачаються ці гроші? Вона летає на море, купує собі речі, ходить по ресторанах, а ми навіть у відпустку не вибиралися десять років!
— Годі, — твердо сказав Ігор, хоч голос його знову став рівнодушним. — Я не хочу це обговорювати.
— Звісно, не хочеш! — Оксана різко обернулася до нього. — Ти ніколи не хочеш говорити, коли справа стосується твоєї мами. Для тебе вона свята, а я — лиходійка, що бажає їй лиха. Але я не бажаю їй лиха! Я хочу справедливості! І хочу нашу дачу!
Ігор замовк. Плечі його напружилися, поглід пішов у підлогу. Оксана знала цей погляд. Він не збирався сперечатися. Просто буде мовчати, як завжди. А за кілька годин піде, ніби нічого й не трапилося.
— Гаразд… — глухо промовив він. — Я піду спати.
І пішов, залишивши її саму посеред кімнати.
Оксана залишилася біля вікна, дивлячись у темне небо. Зорі мерехтіли холодно й байдуже. Вона знала: поки Ігор сам не ухвалить рішення, нічого не зміниться. Він занадто звик бути сином, аби стати чоловіком. І занадто любив свою маму, щоб почути дружину.
***
Ранок приніс із собою не лише каву й пробіжку, а й важкий осад втоми. Оксана вийшла на вулицю, сподіваючись, що біг допоможе прочистити голову. Іноді вона бігла, щоб забути, іноді — щоб зрозуміти. Сьогодні — друге.
Коли вона повернулася, Ігор уже збирався на роботу. Його обличчя було трохи м’якшим, але не до кінця.
— Послухай, Оксано, — почав він, поправляючи краватку, — я поговорю з мамою. Обіцяю.
Оксана зупинилася, вдивляючись у нього.
— Про що саме ти з нею поговориш? Щоб менше витрачала наші гроші? Ти ж знаєш, що це марно. Вона вміє себе виправдати краще за будь-якого політика.
— Я спробую, — він усеОксана глянула на вікно, де перші промені сонця розганяли нічний туман, і зрозуміла — навіть якщо дача так і залишиться мрією, вона більше не дозволить нікому красти її щастя.
