**Щоденниковий запис**
«Мамо, годі вже читати мені нотації! Ми з Марком планували дитину щонайменше через три роки… Як мінімум! Зараз у нас купа проектів, мрій, навіть подорож до Єгипту в планах. Яка, на твій погляд, зараз дитина?!» — у голосі доньки почулося таке роздратування, що Катерина Петрівна поспішила припинити розмову.
Молоді, красиві, повні амбіцій, з наміром підкорити цей світ. І раптом — несподівана вагітність.
«Донечко, будь ласка, нічого не роби, поки ми не відвідаємо Залісся…» — тихо попросила мати.
***
Скільки Олена пам’ятала себе, вони завжди святкували мамин день народження в Заліссі, хоча дівчинка не відчувала особливого захвату від цієї подорожі: тиха родинна вечеря при свічках, а зранку — відвідини храму.
«Тату, а чому на мамин день ми їдемо саме в це село? Там ж нудно!»
«Без Залісся не було б ні тебе, ні мами… мабуть, і мене теж. Зрозуміла?»
«Зрозуміла», — буркнула донька, хоч насправді нічого не зрозуміла.
А цього року тата не стало — інфаркт. Бачачи, як мати цілими днями плаче, не виходить з кімнати, Олена сама запропонувала поїхати до Залісся на вихідні.
«Леночко, але ж ти ненавиділа цю поїздку…»
«Я тебе люблю, мамо… Поїдемо самі — Марка не відпустять з роботи.»
***
Спекта вщухла, і в повітрі розлилося щось чарівне. Катерина вийшла на ґанок, глибоко вдихнула приторно-солодкий аромат свіжоскошеної трави та суниць.
«Шкода, що Віктора вже немає…»
«Мамо, пам’ятаєш, як ми з татом пекли торт на твій день? Борошно було скрізь: на кухні, на ґанку, у бесідці, навіть у лазні… А ти не сварилася — просто розсміялася й сказала, що потрапила в зимову казку.» Олена посміхнулася й накинула матері плед на плечі.
«Донечко, я хотіла поговорити з тобою про твою вагітність.»
«Вби.ти — не можна, залишити…» — Олена гірко зітхнула й закатила очі. «Мамо, не починай. Ми з Марком уже все вирішили. Наш вибір — свобода!»
«Доню, дай мені договорити…» — Катерина Петрівна відчула, як у горлі стиснувся ком, а очі заповнили сльози. «Ти ж знаєш, що ти — пізня дитина. Лікарі категорично забороняли мені народжувати. Я мала померти під час пологів із 100% ймовірністю.»
«Мамо…» — Олена міцно обняла матір, відчуваючи, як та тремтить.
«Дай мені розповісти… Коли Віктор дізнався, що я вагітна, дуже страждав, навіть знову почав курити. Він безумно хотів дітей і любив мене більш за життя. Він одразу сказав, що без мене не зможе. Тоді моя подруга Наталя запросила мене до Залісся. Я їхала попрощатися. І мужа теж хотіла підготувати. Я прийняла рішення одразу — ти будеш жити на цій землі замість мене.»
«Ти заради мене…» — Олена дихала переривчасто, намагаючись не розплакатися.
«Рішення я прийняла, але як сказати Віктору — не знала. Пішла до храму, до Матронушки, шукати поради. Ось іду якось назад, а в сусідів горить сарай. Дивлюся — собака заскочила у вогонь, вибігла, кинула на землю малесенького щеня, і знову кинулася в полум’я. Перекриття впали. А вона з’явилася з іншим щеням у зубах. Вся обгоріла, очі у волдирях. Підповзла до малих, нюхає — живі? Зрозуміла, що не всіх врятувала, і знову кинулася у вогонь. Виповзла через п’ять хвилин, поклала третього щеня мені під ноги, торкнулася мокрої від сліз щоки, злизнула солону краплю й… затихла.»
«Підбіг Віктор, а я реву, притискаю щенят до грудей. Він більше нічого не питав. Зрозумів, що я народжу. Тільки очі в нього були червоні аж до твоєї появи. Ти народилася вчасно й абсолютно здоровою. Лікарі лише розводили руками й казали, що дива бувають.» Очі матері заблищали, а обличчя розп’ялося.
«Мамо, чому ви ніколи не розповідали мені цю історію?»
«Не знаю… Мабуть, не настала ще пора.»
***
А рівно через рік Олена з Марком подарують Катерині Петрівні невеличкий будиночок у Заліссі. Донька сидітиме на ґанку, ніжно притискаючи до грудей крихітного синочка.
«Мамо, це наш із Марком найкращий проєкт, наше щастя. Мені страшно уявити, що я могла втратити найдорожче заради якоїсь міфічної свободи.»
Катерина Петрівна загадково посміхнеться й тихо шепне комусь:
«Недарма ми прожили це життя…»
