Гості приїхали раптово, Марія скривилася, синові рада дуже, але от ця метелиця, що навколо Юрка кружляє, а він… роззявив рота, боже ж ти мій.
— Мамо, привіт, ми з Соломією в гостину завітали.
— Бачу-бачу, — обіймаючи сина й кисло посміхаючись, каже Марія.
— Мам… у нас новина радісна.
— Яка ж?
— Подали заяву, та-дам!
— Ох, а чого так рано?
— У сенсі рано? Мам, ти що? Ми вже рік разом, вирішили розписатись.
— Ну що тепер подали й подали, ну влаштовуйтесь, мені неколи, побіжу в крамницю, куплю чогось.
Марії треба було випустити пару, побути на самоті. Як же так вийшло, що Юрко, її ведмедик, виріс, поїхав у велике місто, живе своїм життям, працює, одружується ось…
— Мам, яку ще крамницю? Ми все купили, продуктів навезли купу.
Марія сіла, втомлено опустивши руки. Їй захотілося плакати, лягти на ліжко, як у дитинстві, згорнутись клубочком. Ця метелиця — так Марія кличе наречену сина — ну от, не подобається вона Марічці, хоч ти що роби. Жвава якась, а йому б Юркові спокійну дівчину, місцеву.
Ось Олеся Воробей, яка дівчина гарна, тиха, господарська, вивчилась на бухгалтерку, працює, до бібліотеки ходить, у школі за однією партою сиділи. Чого б не взяти за дружину? Ну й нехай би в місті жили, а до батьків навідувались, онучат привозили. Воробії люди добрі, господарні, з такими й поріднитись — честь. А він що надумав? Якусь міську метелицю знайшов і волочиться з нею, мов із писанкою. Одурів хлопчина, біда.
Молоді виклали продукти — тут уже й не заперечиш. Різні ковбаси, шинки, фруктові нарізки, усього понавозили. Ой, треба місце звільнити, скласти в холодильник… на особливу нагоду. Треба приготувати щось на завтра, сусідів із родиною покликати. Хоча може й весілля не буде, але так вже заведено.
Де ж Онопрій знову? Обід уже, у польовій їдальні чи що? Любить він там їсти. Ну добре, побіжу готувати.
— Мам, ми на річку побіжимо.
— Біжіть, що я вам…
На річку їй захотілося! Якби без неї приїхав, то й город би полов, батькові підмогли б… А з цією принцесою — на річку їм приспичило.
Цілий день крутилась Марія, мов білка в колесі, гостей на завтра запросила — зустрічі відзначити. Утомилась, прилегла хоч на п’ять хвилин, тільки очі заплющила — батюшки, що ж це таке?
— Що ви робите? А?
— Мам, ми вечерю готували, хотіли допомогти, поки ти спочивала.
— Вечерю? А нащо посуд святковий дістали? Ось миски в столі, склянки, ложки… Онопрію, а ти чого мовчиш?
— А я що? Діти правильно роблять. Нащо тобі та посудина пилом вкривається?
— Та ви з ума з’їхали? Як так можна? Ой, ой-ой, і чарки кришталеві, і салатнички… Що ж це коїться?
— Мамо, та що коїться? Ми накриваємо стіл, родинну вечерю готуємо, а ти плачеш через якісь салатнички?
Марія махнула рукою й пішла до кімнати, косиком помітивши, як та метелиця розкладає привезені делікатеси. От і приберегла на особливу нагоду… сумно думає Марія й, зітхнувши, іде до кімнати.
— Мам, переодягайся й до столу, — кличе син.
Вийшла — батюшки, і нову скатертину дістали, і фужери… Боже ж ти мій! Роками стояв порцелян, тремтіла над ним, а вони… виставили все. А Онопрій… Онопрій, франт такий! Оце так сюрприз. Новий піджак, сорочку святкову — тільки тричі надягав. Одурів уже?
— Марічко, ну їй-бо, іди переодягнись, свято ж, син із донькою в гості приїхали.
— З… з якою донькою? — проговорила крізь зуби.
— Мам, ну що ти? — син підійшов, узяв матір за руки, та вона вирвалась, розлютилась і почала кричати, що це її хата й порядок тут встановлюватиме вона. Кричала про порцелян, взятий без дозволу, про делікатеси, що діти привезли… а вона хотіла їх зберегти.
— Годі! — ударив Онопрій по столу. — Ти що розверещалась? Ось де в мене твій “особливий випадок” сидить! — вдарив себе в груди. — Чи віриш тепер?
Скільки можна жити, мов жебраки? Їмо з мисок, п’ємо зі старих кружок, а в нас три сервізи — три! — стоять без справи. Це наше, Марічко, не лише твоє. Юрко — теж наш син, і право має розпоряджатися речами.
— На, сину, застелимо килим. Стоїть у кутку згорнутий, його вже міль поїла… А ти — швидше переодягнись у найкращу сукню. Шафа від речей тріщить, а ти ходиш, мов попід тином.
Стоїть Марія, очі витріщивши, потім раптом пішла… і наділа найкращу сукню, сережки золоті, туфлі, панчохи. От так…
Заглянула до хати тітка Маріїна, баба Параска.
— Що за дива? Марічка наряджена, мови наречена, Юрко з якоюсь дівчиною… Хто вмер?
—А потім усі сіли за стіл, сміялись і розмовляли, і Марія раптом зрозуміла, що щастя — не в тому, щоб все відкладати на потім, а в тому, щоб жити тут і зараз, ділитись теплом з рідними, адже саме в цьому і є справжній “особливий випадок”.
