Марія Іванівна сиділа на кухні, перебираючи світлини у телефоні. Сорок років — кругла дата. Вона хотіла влаштувати справжнє свято, запросити друзів, колег, може, навіть замовити торт у кондитерській. Вперше за довгий час їй захотілося відзначити день народження на широку ногу.
— Маріє, ти зовсім з глузду зʼїхала? — голос Тетяни Петрівни прорізав тишу квартири, ніж ніж. Свекруха зʼявилася в дверях кухні, тримаючи в руках звичний букет із власного городу.
— Добридень, Тетяно Петрівно, — Марія не підвела очі від телефону. — Заходьте, чай на плиті.
— Який там чай! Скажи мені, яку дурню ти наговорила Мишкові про це свято? Сорок років відзначати — погана прикмета!
Марія повільно поклала телефон і подивилася на свекруху. Тетяна Петрівна стояла у своєму звичайному сірому светрі, який носила вже десять років, і дивилася на невістку так, ніби та запропонувала станцювати голею на Майдані.
— Це мій день народження, і я маю право вирішувати, як його відзначати, — спокійно сказала Марія.
— Маєш право! — звела руки Тетяна Петрівна. — Сорок років не святкують! Це погана прикмета, всі знають. Моя бабуся казала: як відзначиш сорок — життя піде під укіс.
Марія усміхнулася:
— Ваша бабуся, мабуть, багато що говорила. Часи змінилися.
— Часи, часи… — Тетяна Петрівна підійшла до плити, налила собі чаю у улюблену чашку — ту саму, яку Марія ненавиділа, бо свекруха принесла її зі свого дому і поставила у їхній кухонний шкаф без дозволу. — А ти знаєш, що сусідка Ольга минулого року святкувала сорок? Через місяць чоловіка втратила.
— Тетяно Петрівно, — Марія підвелася і підійшла до вікна, — Ольга втратила чоловіка, бо він двадцять років пив, як кінь. А не через день народження.
— Усе ти розумнішаєш! Завжди розумнішаєш! — голос свекрухи став вищим. — Я не для того сина виростила, щоб він на таку… на таку сучасну потрапив.
Слово «сучасна» Тетяна Петрівна вимовила так, ніби це був лайка.
Марія обернулася до неї:
— А що, власне, поганого в тому, що я сучасна? Я працюю, заробляю, веду господарство…
— Ведеш господарство! — хмикнула свекруха. — Вчора зайшла — у вас пил на полицях, сорочка Мишкова не прасута висить, а ти сидиш за компʼютером щось друкуєш.
— Я працювала. Віддалено. Це називається карʼєра.
— Карʼєра… — Тетяна Петрівна ковтнула чаю. — А сімʼя? А дім? А онуки де?
Це питання про онуків лунало щоразу, коли свекруха приходила в гості. А приходила вона часто — майже щодня. У неї був свій ключ від їхньої квартири, який Михайло дав їй «на всяк випадок» ще в перший рік їхнього шлюбу. Випадок, мабуть, настав раз і назавжди.
— Тетяно Петрівно, ми з Мишком намагаємося, — Марія сіла за стіл. — Але поки нам і так добре.
— Добре! У твоїм віці вже час думати. Сорок на носі, а ти все розважаєшся.
— Саме тому я й хочу відзначити цей день народження. Гарно, з друзями, з добрим столом.
Тетяна Петрівна поставила чашку на стіл з такою силою, що чай бризнув на скатертину:
— Ні! Я не дозволю! Я поговорю з Мишком. Він має тебе зупинити.
— Михайло мене підтримує, — збрехала Марія, бо насправді чоловік поки нічого не знав про масштаби її планів.
— Побачимо, — погрозила свекруха і рушила до дверей. — Побачимо, що він скаже.
Залишившись сама, Марія схилилася на стіл і закрила очі. Вісім років. Вісім років вона витримувала ці щоденні візити, повчання, поради з приводу і без. Як готувати борщ («Не так солиш, Мишко не любить пересолене»), як прасувати сорочки («Комір починай з краєчків»), як зустрічати чоловіка з роботи («Чоловік має бачити, що вдома його чекають»).
Спочатку Марія намагалася мʼяко заперечувати, потім жорсткіше, потім просто мовчала. Але останнім часом мовчання давалося все важче. Особливо коли Тетяна Петрівна починала переставляти речі в їхній квартирі, міняти місцями посуд або, як минулого місяця, викинути квіти, які, на її думку, «вже відцвіли» (хоча вони були у повному розквіті).
Ввечері, коли Михайло повернувся з роботи, Марія вже знала, що розмова буде важкою. Чоловік був втомлений, роздратований, і перше, що він сказав, знявши куртку:
— Мама телефонувала. Каже, ти якусь дурню з днем народження вигадала.
— Яку дурню? — Марія стояла біля плити, помішуючи вечерю.
— Ну, це… святкування сорокових. Мама каже, це погана прикмета.
— Мишку, — Марія обернулася до нього, — ти справді віриш у ці забобони?
Михайло знизав плечима:
— Не знаю. Але мама не просто так каже. Вона багато чого бачила в житті.
— Багато чого бачила, — повторила Марія. — А я що, нічого не бачила? Мені скоро сорок, я хочу відзначити цю дату гарно. Запрошу друзів, колег, накрию добрий стіл. Що вВона вийшла на вулицю, вдихнула свіже повітря і зрозуміла, що вперше за довгі роки почувається по-справжньому вільною.
