— Просто роби своє, — голос Дмитра звучав буденно. Він навіть не підвів очей від телефону. — Твоя справа — створювати затишок. Я забезпечую сім’ю, ти ведеш дім. Усе чесно.
Я завмерла з тарілкою в руках. За двадцять три роки шлюбу я звикла до всього, але ці слова…
Наталка, моя найкраща подруга, яка сиділа навпроти, хмикнула у свій келих із вином:
— А що він сказав такого? Багато хто мріяв би опинитися на твоєму місці, Олю.
Мій погляд кинувся до сина. Олесь сидів, похиливши голову. Його телефон здригнувся.
— Дмитро, — я поставила тарілку на стіл. — А ти не думав, що я можу бути чимось більшим, ніж покоївка?
— Ось, почалося, — він заплющив очі. — Ми ж усе обговорили, коли ти йшла з роботи.
— Чи ти просто переконав мене, що так буде краще?
Щось у моєму тоні змусило його відірватися від телефону. Наші очі зустрілися, і я побачила в його погляді спалах страху. Невже він справді думав, що я не помічала їхніх передивок, випадкових дотиків?
Олесь раптом підвівся зі столу:
— Я можу піти? У мене завдання з програмування.
— Звісно, іди, — відповіла я, не відводячи очей від чоловіка.
Гуркіт дверей луною рознісся по квартирі. Наталка зникла. Дмитро мовчки збирав тарілки.
— Залиши посуд. Сідай.
— До чого ця розмова? — він завмер біля раковини.
— До того, що я не посудомийка. Пам’ятаєш, ким я була до того, як ти переконав мене, що «дітям потрібна мати вдома»?
— Знову ти за своє.
— Ні. Це ти вирішив. Як і завжди.
Телефон чоловіка тихо дзинькнув. Повідомлення.
— Не відповіси? Від Наталки?
— Годі. Ти поводиш себе як ненормальна.
— Як ненормальна? Давай поговоримо про нормальність. Розкажи мені про спільний проект із моєю найкращою подругою.
У повітрі розтявся звук ляпаса. Але це був не Дмитро, яка вдарила мене. Це я дала йому.
— Мам? — голос Олеся з коридору змусив нас здригнутися. — Я до Тараса, можна?
— Звісно, синку.
О третій годині ночі я прокинулася від гуку дверей, що вдарили. Олесь?
— Ти де був? — я зупинилася в дверях кухні.
Син здригнувся, поспіхом ховаючи щось у кишеню.
— Олесю, що відбувається?
— Я… я кинув універ. Два місяці тому. Не хочу бути програмістом! Це батькова мрія, не моя.
— А гроші? Кому ти винен?
— Позичив. Триста тисяч. На курси фотографії. Тепер вимагають, погрожують розповісти батькові.
— Завтра розберемося, — сказала я.
Договорити не встигла. У замку повернувся ключ. Дмитро.
— Не спиться? — його голос був хриплим. Від нього пахло горілкою.
— Тату, я все поясню, — Олесь став між нами.
— Що саме? Те, що мій син — брехун? Наталка мені все розповіла. Про універ.
Я завмерла:
— Наталка?
— Так, уяви. Хоча б хтось у цьому домі вважає за потрібне казати мені правду.
— Годі, — сказала я, звертаючись до Дмитра.
— Що «годі»? Це ти його так виховала? — він повернувся до мене. — До речі, про обман — як там Наталка? Не втомилася від ділових зустрічей?
— Замовкни, — прошипів Дмитро.
— А що? Вдариш? При синові?
Тут Олесь крокнув до дверей:
— Я йду. Ви обоє… ви варті один одного.
Двері грюкнули.
— Догралася? — голос Дмитра тремтів.
І в цю мить у двері постукали.
За дверима стояла Наталка. Розкуйовджена, з розмазаною тушчю.
— Треба поговорити.
— Ти що тут робиш? — вирвалося у Дмитра.
— Те саме, що й завжди, — вона пройшла повз нього, сіла за стіл. — Руйную чужі життя. Знаєш, Олю, а він і мені обіцяв розлучитися. Казав, що я особлива. А потім я дізналася про Ірку з бухгалтерії. І про Світку з тренажерного залу.
— Замовкни! — Дмитро з силою вдарив по столу.
— Ні, роз у правду, то до кінця. Про універ твого сина… Це я розповіла його дівчині. Налаштувала проти нього. А вона й повірила, що він її покине. Ось і почала шантажувати.
— Нащо? — нарешті проговорила я.
— Не знаю. Можливо, хотіла, щоб ви всі відчули те саме, що й я? Пустку.
Вона рушила до виходу, але біля дверей обернулася:
— Знаєш, що найсмішніше? Я й справді вважала тебе найкращою подругою.
Двері грюкнули.
— Олю… — крокнув до мене Дмитро.
— Не треба. Просто пішли.
— Давай поговоримо.
— Про що? Четверта ранку. Наш син пішов. Твоя коханка у всьому зізналася. А я… я просто втомилася обслуговувати. Ключі залиш на тумбочці.
Він кивнув. Повільно дістав зв’язку, поклав на полицю. Затримався біля дверей:
— Пробач мене.
Двері знову грюкнули. Я залишилася сама. Телефон здригнувся. Повідомлення від Олеся: «Мам, у мене все добре. Не шукай. Просто відпусти.»
Я набрала відповідь: «Бережи себе. Кохаю.»
А потПісля довгої нічної мрії про свободу я прокинулась, взяла каву і, нарешті, почала писати власну історію.
