З Марійкою ми прожили в шлюбі десять років. Працювали разом у лабораторії, тому через роботу бачилися ще частіше. Коли вона повідомила, що вагітна, я від радості ледь не злітав до небес. Так мріяв про дитинку, що й слів не вистачало, аби висловити свій захват.
Та моя дружина була справжньою кар’єристкою. Материнство їй і снитися не могло. Марійка мріяла про керівну посаду та грошовий достаток. А коли під час вагітності почувалася зле, відійшла від улюбленої справи. Тоді й зрозуміла — дитина поховає її кар’єру.
Дочка народилася вчасно. Дружину відразу накрила післяпологова депресія. Вона ненавиділа дитину. Хотіла залишити її в пологовому будинку й забути, як страшний сон. Кричала на все відділення, що через доньку втратила цілий рік і відстала від колег.
Як то кажуть, лиха п’ятка гостра. Коли мене підвищили, дружина сказилася зовсім. Вона не підходила до дитини, навіть не годувала. Я мусив запросити психолога, бо знав — це добром не скінчиться. Заспокійливі допомагали, але ненадовго. Марійка звинувачувала мене, що я марную її молодість, а сам за її рахунок лізу вгору. І не лише це — вона твердила, що ця посада мала дістатися їй, а не мені.
Коли мене відправили до Польщі відкривати філію, я запросив її поїхати разом. Вона відмовилася. Подала на розлучення й пішла. Я виїхав за кордон із донечкою. Трохи згодом приїхала ще й моя мати, бо потрібно було доглядати за малечею. Марійка повернулася на колишню роботу й досі намагається довести, що гідна мого місця.
Так, вона розумна й відповідальна, але сім’я — не її доля. Колись зрозуміє, що щастя не в кар’єрі, але вже буде пізно.
