**
Любовь без права на близькість
Оксана Василівна поправила білий халат і глянула на годинник. До кінця зміни лишалося ще чотири години, але втома вже давала про себе знати. У коридорі неврологічного відділення панувала звична метушня — медсестри сновали між палатами, родичі хворих тихо перемовлялися в куточках.
— Лікарю Шевченко, до вас відвідувач, — повідомила молода медсестра Мар’яна, зазирнувши у кабінет.
— Хто саме?
— Родич хворого з сьомої палати. Коваленко, здається.
Оксана Василівна кивнула й відклала історію хвороби, яку вивчала. Коваленко. Це прізвище змусило її серце забитися частіше, хоча вона всіма силами намагалася стримувати емоції.
У кабінет увійшов високий чоловік років п’ятдесяти з сивими скронями й стомленими каріми очима. Андрій Коваленко тримав у руках пакет із фруктами й виглядав схвильованим.
— Добрий день, лікарю. Як почувається моя дружина?
— Присідайте, будь ласка, — Оксана Василівна показала на стілець перед столом. — Стан Ганни Миколаївни стабільний. Вона добре реагує на лікування.
Андрій з полегшенням зітхнув і провів рукою по волоссю.
— Слава Богу. Я так хвилювався цілий тиждень. Коли в неї стався напад, я подумав, що втрачаю її назавжди.
Оксана Василівна дивилася на цього чоловіка й відчувала знайомий біль у грудях. Біль, який оселився там півроку тому й не давав спокою ані вдень, ані вночі.
— Андрію Петровичу, ваша дружина — сильна жінка. Інсульт був не дуже великим, мова вже відновлюється. За правильної догляду вона зможе повернутися до звичного життя.
— Дякую вам за все, що ви робите, — він подивився їй просто у вічі. — Я знаю, що ви працюєте з Галею більше, ніж інші лікарі. Вона сама мені казала.
Оксана Василівна відвела погляд. Так, вона дійсно приділяла Ганні Миколаївні більше уваги, ніж іншим пацієнтам. Але не через професійний інтерес, а через почуття провини, яке гризло її зсередини.
— Це моя робота. Кожен пацієнт вартий уваги.
— Проте дякую. Чи можу я до неї зайти?
— Звичайно. Тільки не перевантажуйте її довгими розмовами.
Андрій підвівся зі стільця, але не поспішав йти.
— Лікарю, а можу поставити вам особисте питання?
Оксана Василівна напружилася.
— Слухаю.
— Ви заміжня?
Питання зависло в повітрі. Вона дивилася на Андрія й розуміла, що це не проста цікавість. У його очах читалося те саме почуття, яке терзало її саму.
— Ні, — тихо відповіла вона. — Не заміжня.
— Зрозуміло. Вибачте за нетактовність.
Він провалив до дверей, але на порозі обернувся.
— Оксано Василівно, я хотів сказати… Якби обставини були іншими…
— Не треба, — перебила вона його. — Будь ласка, не треба.
Андрій кивнув і вийшов. Оксана Василівна залишилася сама в кабінеті, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Вона підвелася й підійшла до вікна, за яким шумів весняний дощ.
Все почалося в жовтні, коли Ганну Миколаївну привезли з першим нападом. Тоді це був легкий мікроінсульт, і жінка швидко одужала. Але її чоловік Андрій щодня приходив до лікарні, приносив дружині домашню їжу, читав їй книжки, розповідав новини.
Спочатку Оксана Василівна просто спостерігала за цією родинною ідилією із професійною цікавістю. Така турбота була рідкістю у її практиці. Зазвичай родичі відвідували хворих час від часу, а деяких і взагалі ніхто не відвідував.
Але поступово вона почала помічати, що чекає появи Андрія у відділенні. Що прислухається до його голосу в коридорі. Що знаходить привід затриматися біля сьомої палати, коли він там.
А він, здавалося, теж став звертати на неї увагу. Ставив питання про лікування дружини, дякував за турботу, іногда вони розмовляли про книжки й фільми. Нічого зайвого, звичайне людське спілкування.
Але почуття не питають дозволу. Вони приходять самі й оселяються в серці, не зважаючи на обставини.
Ганна Миколаївна виписалася через три тижні. Оксана Василівна думала, що більше їх не побачить, і намагалася забути те дивне хвилювання, яке відчувала під час зустрічей з Андрієм.
Але в лютому в Ганни Миколаївни стався повторний напад. Цього разу серйозніший. Її привезли швидкою, Андрій був блідий, як смерть.
— Лікарю, рятуйте її, будь ласка, — благав він, коли Оксана Василівна виходила з реанімації після огляду. — Вона для мене все. Ми разом тридцять років.
Тридцять років. Оксана Василівна мисно повторила це число. Тридцять років шлюбу, спільних спогадів, звичок, любові. А що в неї? Пуста квартира, робота й нерозділене почуття до чужого чоловіка.
— Ми зробимо все можливе, — пообіцяла вона.
І справді робила. Радилася з колегами, вивчала нові методи лікування, стежила за кожВони стояли поруч, слухаючи, як весняний дощ стукає по даху лікарні, і кожен із них розумів, що щастя, яке вони так довго чекали, нарешті надійшло, але в ньому завжди буде відлуння болю й жертовності.
