Українська адаптація:
**Дружина без статусу**
Олена підійшла до дзеркала у передпокої, підправила волосся і ще раз критично оглянула себе. Нова сукня — темно-синя, строга, але елегантна — сиділа як лите. Туфельки на невисокому каблучку, клатч у тон. Все, як має бути для зустрічі з колегами чоловіка.
— Ярославе, я готова! — гукнула вона у бік кабінету.
— Іду, іду! — відгукнувся чоловік, але звуки з кабінету ясно давали зрозуміти: він все ще на телефоні.
Олена зітхнула. Знову запізнюватимуться. А вона так старалася справити гарне враження на цих людей, з якими Ярослав тепер працював у новій компанії. Три місяці минуло з моменту, як він отримав посаду заступника директора, а вона досі відчувала себе невпевнено на корпоративах.
— Оленко, слухай, — нарешті з’явився Ярослав, застібаючи піджак на ходу. — Там буде Богдан Іванович із дружиною, пам’ятаєш, розповідав про нього? Дуже впливова людина, багато від нього залежить. Спробуй із його жінкою знайти спільну мову.
— Звісно, спробую, — кивнула Олена. — А чим вона займається?
— Та не знаю точно. Домогосподарка, мабуть. Або волонтерить щось. Поговориш — дізнаєшся.
Ярослав говорив поспіхом, явно думаючи про щось інше. Олена зрозуміла, що докладніше розпитувати марно, і замовкла.
Ресторан зустрів їх приглушеним світлом і тихою музикою. За великим столом вже сиділо кілька пар. Ярослав одразу ж попрямував до чоловіків, залишивши Олену самотньо шукати своє місце серед дружин.
— Ви, мабуть, Олена? — звернулася до неї елегантна жінка років п’ятдесяти у дорогому костюмі. — Я Ганна Богданівна, дружина Богдана Івановича. Ярослав розповідав про вас.
— Дуже приємно! — Олена простягнула руку. — А що саме він розповідав?
— Та так, загально. Що у нього чудова дружина, яка його підтримує, — усміхнулася Ганна Богданівна, але в її очах промайнуло щось оцінювальне.
Олена сіла поруч із нею, відчуваючи легку напругу. Решта жінок за столом були приблизно того ж віку, що й Ганна Богданівна, всі одягнені дорого й зі смаком.
— А ви чим займаєтеся, Олено? — запитала худа брюнетка, яка представилася як Софія.
— Я працюю перекладачем, — відповіла Олена. — Фріланс, переважно технічні тексти.
— О, як цікаво! — скрикнула Ганна Богданівна, але тон її голосу свідчив про зворотнє. — А які мови?
— Англійська та німецька.
— Зрозуміло. А діти в вас є?
— Поки що ні, — Олена відчула, як червоніє. Це питання завжди ставило її у незручне положення.
— Ну нічого, ще все попереду! — поблажливо зауважила третя жінка, повненька блондинка. — Я от трьох виростила, усі вже дорослі. Старший у Німеччині живе, бізнесом займається.
Розмова пішла звичною колією. Жінки обговорювали дітей, онуків, відпустки на розкішних курортах, покупки. Олена слухала, іноді вставляючи репліки, і відчувала себе все більш чужою в цій компанії.
— А ви, Олено, у якій компанії перекладаєте? — раптом спитала Софія.
— Працюю з різними клієнтами. Сама на себе, можна сказати.
— А, фріланс, — кивнула Софія. — Це, мабуть, зручно — вдома сидіти. Але дохід, певно, нестабільний?
— Нормальний дохід, — трохи різкувато відповіла Олена.
— Ну так, звісно, — Ганна Богданівна посміхнулася тією самою беззмістовною посмішкою. — А ми от із дівчатами відкрили благодійний фонд. Допомагаємо дитячим будинкам, організовуємо свята. Дуже вдячна справа! Ви не хотіли б до нас приєднатися?
— Я подумаю, — обережно відповіла Олена.
— Тільки там треба час знаходити, розумієте? Регулярно їздити на заходи, зустрічатися з людьми. У нас дівчата всі вільні, чоловіки добре заробляють, тому можемо собі дозволити громадською діяльністю займатися.
Олена кивнула, чудово розуміючи натяк. Вона не з їх кола. У неї немає часу на благодійність, бо треба працювати. Отже, вона — не справжня дружина успішного чоловіка.
— Оленко, як справи? — Ярослав нахилився до неї, поклавши руку на плече. — Знайомишся із панянками?
— Так, усе чудово, — напружено посміхнулася вона.
— Ярославе Михайловичу, у вас така мила дружина! — промовила Ганна Богданівна. — Ми її до себе у фонд залучаємо.
— О, це ж чудова ідея! — підхопив Ярослав. — Олено, це ж чудово! Ти ж казала, що хочеш чимось корисним зайнятися.
Олена здивовано подивилася на чоловіка. Коли вона таке говорила? Навпаки, скаржилася, що роботи прибавило й часу ні на що не вистачає.
— Я сказала, що подумаю, — обережно повторила вона.
— Ну звісно, подумайте, не поспішайте, — кивнула Ганна Богданівна. — Тільки у нас там внески є, щомісячні. Невеликі, за мірками наших родин, звісно. По тисячі гриА наступного дня Олена зрозуміла, що їй більше не треба нікого доводити — достатньо просто бути собою.
