Марія Степанівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як сусідка розвішує білизну на балконі навпроти. Ранкове світло м’яко лягало на її сиве волосся, акуратно зачесане в зачіску, яку вона робила вже сорок років поспіль. В руці тремтіла чашка з охололою кавою.
— Маріє, ну що ти там завмерла? — гукнув їй Степан Опанасович, заходячи до кімнати. — Сніданок остигає.
Вона не обернулася. У відблиску шибки бачила, як чоловік підправляє комір сорочки. Сімдесят три роки, а все ще доглядає за собою. Волосся хоча й пореділо, але акуратно зачесане. Штани випрасувані, черевики начищені.
— Чую тебе, Степане, — тихо відповіла вона.
Степан Опанасович підійшов ближче, став поруч.
— Про що задумалася?
— Та так, дурниці якісь. Сон приснився дивний.
Марія Степанівна поставила чашку на підвіконня. Уві сні вона була молодою, років двадцяти п’яти, у білій сукні стояла перед дзеркалом. А поряд метушилася матір, підправляла фату, примовляла щось ніжне. Прокинулася з мокрими очима.
— Який сон? — Степан Опанасович узяв її за лікоть, повернув до себе.
— Весілля наше приснилося. Тільки не таке, яке було, а інше. Красиве.
Чоловік наморщився.
— Що значить «не таке»? Нормальне в нас було весілля.
— Нормальне, — погодилася Марія Степанівна, але голос звучав втомлено.
Їхнє весілля минуло в загсі, потім посиділи в кафе втрьох — вона, Степан Опанасович і його товариш як свідок. Сукню купили готову, сіру, практичну. На фотографіях вона посміхалася, але очі якісь порожні. Ніби не її це обличчя зовсім.
— Іди снідати, — сказав Степан Опанасович. — А то запізнишся на роботу.
Марія Степанівна працювала в бібліотеці вже тридцять років. Читальна зала, абонемент, картковий каталог. Тиша і спокій. Степан Опанасович спершу заперечував — навіщо, мовляв, дружині працювати, він і сам прогодує. Але вона наполА потім вони вийшли з парку, тримаючись за руки, немов діти, що знайшли справжню згубу в останній день літа.



