Олена намацала в кишені халата маленьку оксамитову коробочку і міцно стиснула її в долоні. Серце калатало так, ніби хотіло вискочити з грудей. За стіною гула телевізійна програма — Микола, як зазвичай, дивився вечірні новини, як це робив уже двадцять сім років їхнього спільного життя.
“Лесь, чаю хочеш?” — гукнув він із вітальні.
“Зараз,” — відповіла вона, не розтискаючи пальців. — Дай тільки закінчу.
Вона стояла біля кухонного вікна, споглядаючи, як сусідські дітлахи ганяють м’яча між припаркованими авто. Звичайний вечір, але сьогодні все здавалося останнім разом.
Коробочка в кишені гріла її руку. Всередині лежали золоті ґудзики з маленькими діамантами — подарунок, який вона готувала Миколі на роковини весілля. Три місяці відкладала з зарплати, економила на всьому, навіть на своїх ліках. Хотіла зробити чоловікові приємне, показати, як цінує його.
Але вчора все змінилося.
“Ти йдеш чи ні?” — нетерпляче покликав Микола. — “Передача вже почалася.”
Олена глибоко вдихнула й пішла до вітальні. Чоловік сидів у своєму улюбленому кріслі, у витягнутій футболці та домашніх штанах. На столику стояли дві чашки з чаєм.
“Слухай, а пам’ятаєш Світлану Ковальчук з нашої школи?” — спитав він, не відриваючись від екрану.
Олена завмерла з чашкою в руках. Саме про цю Світлану вона думала всю ніч.
“Пам’ятаю,” — обережно відповіла вона. — “А що?”
“Так зустрів її сьогодні біля магазину. Каже, що розлучилася. Чоловік кинув її заради якоїсь молодшої. Уявляєш, після тридцяти років шлюбу?”
Олена поставила чашку назад на стіл. Руки тремтіли.
“І що вона тепер робить?”
“Самотньо живе в однокімнатній, підробляє прибиральницею. Шкода її, була ж гарною дівчиною.”
Микола похитав головою й переключив канал.
Олена мовчала. Вона не могла сказати, що бачила їхню зустріч власними очима. Що стояла за сусіднім стелажем і чула кожне слово. Бачила, як він обіймав Світлану, як вони домовилися зустрітися завтра.
“Лесь, чого ти така тиха?” — нарешті подивився на неї Микола. — “Захворіла?”
“Ні, просто втомилася. На роботі був аврал.”
“Зрозуміло. Лягай раніше тоді.”
Він знову повернувся до телевізора. Олена підвелася й пішла на кухню, ніби мити посуд. Коробочка тепер здавалася важкою, як камінь.
Вона згадала, як побачила ці ґудзики у ювелірному. Як уявляла, як Микола зрадіє. Він завжди любив гарні речі, хоч рідко собі щось купував. Казав, що сім’я важливіша.
Сім’я. Яка іронія.
Олена дістала коробочку і відкрила її. Ґудзики блищали в кухняному світлі. Такі, які він ніколи б не купив собі сам.
“Кохана, я схожу в магазин,” — почувся голос Миколи з передпокою. — “Хліба немає.”
“Добре,” — відповіла вона.
Двері захлопнулися. Вона підійшла до вікна й побачила, як чоловік іде не в бік магазину, а до зупинки. Там, де вони домовилися зустрітися зі Світланою.
Вона закрила коробочку й пішла до спальні. На туалетному столику лежали фото — їхнє весілля, народження сина Івасика, перша подорож до Карпат. Щасливі обличчя. Невже все це було брехнею?
“Мамо, привіт!” — почувся голос сина в передпокою. — “Відчини, це я!”
Олена сховала коробочку в шафу й пішла відчиняти. На порозі стояв Івась із пакетами.
“Сину, як добре, що ти прийшов,” — обняла вона його.
“Вирішив завітати,” — він пройшов на кухню. — “А де тато?”
“У магазин пішов.”
Івась поставив чайник.
“Мамо, ти добра? Виглядаєш стомленою.”
“Все гаразд, сину. Просто робота.”
“Зрозуміло. До речі, я познайомив тебе з моїм новим колегою, Богданом? Може, ви з татом приїдете у гості на вихідних?”
Олена кІвась, як завжди, не помічаючи її розгубленості, балакав далі про роботу, а вона дивилася у вікно, де згасав вечірній світ, і розуміла, що коробочка з ґудзиками так і залишиться неподарунком у шухляді, на останній сторінці їхньої історії.
