**Щоденник**
Завжди думала, що дола любить здивувати саме тоді, коли цього найменш чекаєш. Але такого я не очікувала навіть у найсміливіших мріях.
Все почалося з нових сусідів у старовинному будинку. Стіни тут тонкі, і мені, Надії Степанівні, доводилося чути їхні розмови, суперечки, дитячий плач. Спочатку дратувало — у свої шістдесят років я звикла до тиші. Та згодом їхні голоси стали рідними.
Перша зустріч біля поштових скриньок. Молода жінка з коляскою намагалася дістати листи, а малеча ридав. Я несміливо підійшла:
— Давайте допоможу, — простягнула руки. — Ви листи переберете, а я поколишу.
— Дякую, — посміхнулася вона. — Я Дарина. А це наш Юрко, йому всього чотири місяці.
— Надія Степанівна, — відповіла я, беручи дитину. — Ой, який же гарненький! Немов ангелятко.
Юрко затих, наче відчув теплі руки. Дарина здивовано подивилася:
— У вас чарівні пальці! Вдома ввесь день плаче, а тут — мовчить.
— Досвід, серденько, досвід, — зітхнула я. — Своїх виростила, онуків няньчила. Тільки онуки вже великі, а діти далеко.
З того дня Дарина часто приходила по пораду. То каша не вдалася, то дитина не спить, то просто поговорити хочеться. Я завжди її зустрічала щиро.
— Надія Степанівно, чи не посидите з Юрком пару годин? — одного разу попросила вона. — Треба до лікаря, а з ним у черзі важко.
— Звісно, серденько. Ми з Юрком давно друзі, правда, зайчику?
Поступово такі прохання стали частиною життя. Я навіть не помітила, як прив’язалася до хлопчика. Він тягнувся до мене, а коли заговорив, першим словом було «бабуся». Дарина сміялася, що він переплутав бабусь.
Її чоловік, Тарас, спочатку ставився до мене насторожено. Водій, закритий, мало розмовляв.
— Навіщо ти до тієї баби ходиш? — бурчав. — Сама голова не варить?
— Вона добра, Тарасе. Допомагає з Юрком. Ти ж знаєш, як важко.
— Якось справлялися б. Чужим у сім’ю лізти не варто.
Але доля вирішила інакше. Тарас потрапив в аварію. Нічого страшного, але зламана нога — два місяці ліжкового режиму. Грошей бракувало жахливо.
Дарина метушилася між ним, сином і пошуками роботи. Юрко капризничав.
— Не витримаю, — ридала вона в мене. — Тарас злий, грошей нема, Юрко не слухається.
— Все гаразд, дочко, — обійняла я. — Приводь Юрка доЮрко з радістю прибіг до мене, а Тарас, подивившись на нас, зрозумів, що справжнє родинне тепло не у крові, а в серці.
