— Ні, Оленко, ти не розумієш! Я не можу більше так жити! — Марійка схопила подругу за руку, стиснула так міцно, що аж пальці забіліли. — Він одружується на ній! На цій… на цій пустоті! А я що, дванадцять років даремно прожила?
— Марічко, відпусти, бо болить! — Олена спробувала вивільнити руку, але та тримала міцно, очі горіли відчаєм. — Послухай мене…
— Ні, ти мене послухай! — Марійка зірвалася з кухонного стільця, почала ходити по маленькій кімнатці туди-сюди, немов звір у клітці. — Дванадцять років, Оленко! Дванадцять років я його чекала! Коли він навчався в університеті, я працювала, щоб йому допомогти. Коли шукав роботу, я підтримувала. Коли мати його захворіла, я з нею в лікарні сиділа, як рідна! А він… він…
Голос перервався, вона сіла назад на стілець, закрила обличчя руками.
Олена обережно підсунула до неї чашку з чаєм, який уже встиг охолонути.
— Може, це і на краще, Марісю? Може, він тобі не доля?
— Не доля? — Різко підняла голову, дивилася на подругу так, що та мимоволі відхилилася. — Не доля? А що тоді доля? Сидіти самотньою у сорок і згадувати, як могло б бути?
— Тобі ж ще тільки тридцять вісім…
— Скоро тридцять дев’ять! — перебила Марійка. — І що тепер робити? Починати з нуля? Шукати когось іншого? Та кому я потрібна в такому віці? Усі нормальні чоловіки вже давно одружені!
Олена мовчала, не знаючи, що відповісти. Вона знала Марійку ще з інституту, бачила, як та метушилася між надією та розпачем усі ці роки. Олексій то з’являвся, то зникав, обіцяв одружитися, потім казав, що не готовий, що треба почекати. А Марійка чекала, вірила кожному слову.
— Пам’ятаєш, як ми на курсах англійської займалися? — тихо запитала Олена. — Ти тоді казала, що хочеш поїхати за кордон, подивитися світ. А потім зустріла Олексія й кинула навчання.
— До чого тут англійська? — роздратовано подивилася Марійка. — Я ж його любила, розумієш? По-справжньому! Не як ті дурниці, що міняють чоловіків, як рукавички. А він… він просто мною скористався!
— Не скористався, Марісю. Просто… не склалося.
— Не склалося? — Підвелася, підійшла до вікна, довго дивилася на засніжений двір. — Знаєш, що він мені сказав, коли я дізналася про весілля? Що я його занадто добре знаю. Що з Катрусею йому цікавіше, бо вона загадкова. Загадкова! Двадцятирічна студентка, яка крім селфі нічого не вміє!
— Марійко, не катуй себе…
— Я й не катую! — різко обернулася. — Я злюся! Я не розумію, як так вийшло! Ми ж були щасливі! Пам’ятаєш, як ми влітку на дачу їздили? Як він мені квіти дарував? Як казав, що я найкраща?
— Пам’ятаю, — кивнула Олена. — Але це було давно, Марісю.
— Не так вже й давно! Всього рік тому! Ми тоді про дітей говорили, як назвемо доньку чи сина. Він навіть імена вигадував! А тепер ця Катруся в нього на другому місяці вагітності!
Олена здригнулася.
— Вагітності? Ти мені про це не казала!
— Навіщо? — Марійка опустилася на стілець, раптом здалася в’ялою, ніби з неї випустили повітря. — Навіщо тобі знати, що він не лише одружується, а й дитину чекає? Тієї самої дитини, про яку ми мріяли…
— Господи, Марійко… — Олена підвелася, обняла подругу. — Мені так тебе шкода…
— Не жалій мене! — Вирвалася. — Не треба! Я сама винна! Сама! Треба було від нього піти ще тоді, коли він перший раз почав мені розповідати, що не готовий до серйозних стосунків. А я думала, що зміню його, що він зрозуміє, яка я хороша…
— Ти й справді хороша, Марісю. Добра, розумна, гарна…
— Гарна? — Гірко регоче. — Подивись на мене! Сивина, зморшки, зайва вага. А ця Катруся — молоденька, струнка, модниця. Звісно, він її обрав!
— Справа не у віці чи зовнішності!
— А в чому тоді? Поясни мені, Оленко! В чому? Що я робила не так? Чому не втримала його?
Олена сіла поруч, взяла її руки у свої.
— Слухай уважно. Ти нічого не робила не так. Ти була чудовою подругою, помічницею, майже дружиною. Але Олексій… він просто не т— “Я вільна, Оленко,” — прошепотіла Марійка, дивлячись у вікно на сніг, що падав тихо й ніжно, немов присипаючи старі рани новою надією.
