Вона прийшла першою
Ганна Миколаївна прокинулася о п’ятій ранку, як завжди. Звичка сорока років праці на фабриці нікуди не поділася, хоч на пенсії вона вже третій рік. Тихенько, щоб не розбудити Петра Івановича, пройшла до кухні, поставила чайник. За вікном ще темно, але вона знала — скоро світанок.
Сьогодні особливий день. Сьогодні перше вересня, і онука Софійка йде до першого класу. Ганна Миколаївна хвилювалася більше, ніж сама дівчинка. Цілий тиждень перебирала у шафі шкільну форму, перевіряла портфель, рахувала зошити. Петро тільки похитуючи головою говорив, що вона з глузду з’їхала.
— Чого метушишся, як та скажена? — бурчав він. — Синок сам до школи ходив, і нічого, живий.
— А я першою хочу бути, — відповідала Ганна Миколаївна. — Першою її зустріти біля школи, першою привітати.
Петро Іванович не розумів цього бажання дружини. Йому здавалося, що бабусі лише заважають у таких справах. Але Ганна Миколаївна думала інакше. Вона пам’ятала, як тридцять років тому проводила до першого класу свого Олега. Тоді вона працювала у дві зміни, додому поверталася лише пізно ввечері. На лінійку прийшла Олегова бабуся, мамина мама. А сама Ганна Миколаївна стояла біля фабричних воріт і плакала від образу.
— Не плач, — тоді сказала їй сусідка Марія. — Виросте твій син, онуків народить, тоді й наздоженеш.
Ось тепер і наздоганяла.
Чай заварився міцний, ароматний. Ганна Миколаївна налила в улюблену чашку з трояндочками, сіла за стіл. На підвіконні стояли букети — три штуки. Один вона купила на ринку ще вчора, другий зірвала у палісаднику, а третій приніс увечері Петро Іванович. Соромився, казав, що це дурниці, але все ж приніс.
— Три букети багато, — сказала вона чоловікові.
— А раптом вчителька не одна? — знизав плечима Петро. — Хто їх знає.
О сьомій годині Ганна Миколаївна вже стояла під душем. Надягла найкращу сукню, ту саму, блакитну в білу квіточку, яку берегла для особливих випадків. Зачесалася, підмалювала губи. У дзеркалі на неї дивилася гарна жінка з зворушеними очима.
— Ти що, на побачення збираєшся? — прокинувся Петро Іванович.
— Хочу гарною бути для онуки, — відповіла дружина.
— І так гарна, — буркнув він у подушку.
О пів на восьму подзвонив Олег.
— Мам, ми вже виїжджаємо. Софійка хвилюється, всю ніч погано спала.
— А я взагалі не спала, — зізналася Ганна Миколаївна. — Іду до школи, буду чекати.
— Мам, лінійка лише о дев’ятій починається.
— Знаю. Але хочу першою бути.
Олег зітхнув. Він давно звик до маминих дивацтв. Після народження Софійки Ганна Миколаївна наче помолодшала на десять років. Носилася з онукою, водила до садочка, на гойдалки, купувала іграшки. Олег з дружиною лише дивувалися.
— Гаразд, мам. Тільки не застудися, на дворі прохолодно.
Ганна Миколаївна взяла букети, кинула у сумочку цукерки для Софійки й вирушила до школи. До неї йти хвилин п’ятнадцять, але вона не поспішала. Хотілося насолодитися ранком, передчуттям зустрічі.
Біля шкільного ґанку вже стояла жінка з букетом. Ганна Миколаївна засмутилася — значить, не перша. Підійшла ближче й впізнала Ганну Петрівну, сусідку з третього поверху.
— Ви теж на лінійку? — запитала Ганна Миколаївна.
— Онук іде до першого класу, — кивнула Ганна Петрівна. — А ви?
— Онука. Софійка.
Жінки стали поруч, заговорили про дітей, про школу, про те, як швидко летить час. Ганна Петрівна виявилася приємною співрозмовницею. Вона працювала у поліклініці медсестрою, недавно вийшла на пенсію.
— Знаєте, — зізналася вона Ганні Миколаївні, — все життя мріяла провести онука до школи. У мене дочка одна, пізно заміж вийшла. Думала, онуків не діждуся.
— А у мене навпаки, — відповіла Ганна Миколаївна. — Сина до школи провести не змогла, багато працювала. Тепер хочу наздогнати.
Поступово біля школи збиралися інші бабусі й дідусі. Всі гарні, зворушені, з букетами. Ганна Миколаївна дивилася на них і думала, що в кожної своя історія, своя причина бути тут.
Ось прийшла Тетяна Іванівна із сусіднього будинку. Вона виховувала онуку сама, після того як дочка загинула в аварії. Дівчинка Марічка росла тиха, сором’язлива. Тетяна Іванівна боялася, що їй буде важко у школі.
— Марічка як? — запитала її Ганна Миколаївна.
— Хвилюється. Каже, що діти сміятимуться з її сукні. А сукня гарна, я сама шила, — Тетяна Іванівна засмутилася.
— Діти добрі, не будуть сміятися, — заспокоїла її Ганна Петрівна. — Головне, щоб Марічка почувалася впевненіше.
Підійшов дідусь із величезним букетІ тоді Ганна Миколаївна зрозуміла, що найбільше щастя — це бачити, як твоя любов до онуки стає для неї опорою у першому важливому дні шкільного життя.
