Соня Яківна стояла біля вікна, притуливши долоню до холодного скла, і споглядала, як двірник Тарасич згрібає останні жовте листя. Жовтень видався дощовий, і на душі в неї було так само сиро й сумно.
— Мам, ти знову коло вікна? — у кімнату зайшла Оленка, її донька, вже на підході до сорока. — Чаю хочеш?
— Хочу, — відповіла Соня Яківна, не обертаючись. — Оленько, а що це у нас у комірці стукає? Вчора ввечері чула, і сьогодні зранку знову.
Оленка посміхнулася, поставила чайник на плиту.
— Щур, мабуть. Або труби старі. Мам, ну не вигадуй. Будинок ще радянський, тут усе скрипить і гупає.
— Ні, не щур. Щури інакше шелестять, а це саме стукіт. Ніби хтось зсередини. — Соня Яківна обернулася до доньки. — Може, підемо, подивимось?
— Мам, ми ж учора дивились! Там наші старі речі, татові інструменти, банки з соліннями. Більше нічого нема. Ти просто нервова після лікарні.
Соня Яківна важко зітхнула. Місяць тому її клали з серцем, тепер Оленка крутиться коло неї, як квочка, боїться на крок відпустити. Переїхала зі своєї однушки, взяла відпустку. А Соня Яківна почувається тягарем.
— Оленко, поїхала б ти додому. Я ж у нормі. До того ж, твій Андрійко сумує.
— Андрійко переживе. А ось якщо з тобою щось станеться, я собі цього не пробачу, — Оленка залила окріп у заварник, принесла мамі чашку. — Пий, поки гарячий.
Вони сіли за кухонний стіл, і раптом знову почувся стукіт. Чіткий, ритмічний — раз, два, три, пауза, і знову.
— Чуєш? — Соня Яківна вхопила доньку за рукав. — Знову почалося.
Оленка насупилася, прислухалася. Стукіт повторився.
— Підемо подивимось, — рішуче підвелася вона.
Комірка була за кухнею — тісний закуток, де зберігалися дрібниці. Оленка ввімкнула світло, озирнулася. Полиці з банками, старі коробки, татові інструменти. Усе на місці.
— Бачи? Нікого тут нема, — сказала вона мамі.
— А це що? — Соня Яківна показала на дальню полицю, де стояла незнайома скринька.
Оленка підійшла ближче. Скринька була старовинна, з темного дерева, з мідними куточками. На кришці — дивні візерунки, схожі на письмена.
— Звідки вона тут? — здивувалася Оленка. — Я такої не пам’ятаю.
— І я не пам’ятаю. Дивно… — Соня Яківна простягнула ру— Не відкривай, — прошепотіла Оленка, але було вже пізно — кришка скриньки з легким клацанням піддалася, і в кімнаті запахло старими книгами та чимось гірким, наче тінь минулого вирвалася на волю, і тепер її ніщо не стримає.
