За стіною — не тиша
— Та вже вимкни цю зрадливу телевізію тихіше! — вигукнула Ганна Іванівна, вдаривши долонею об стіну. — Ніч на дворі, люди сплять!
У відповідь грюкнула музика ще голосніше. Здавалося, сусідська квартира перетворилася на концертний зал, де грали всі оркестри світу.
— Мамо, не хвилюйся, — втомлено промовила Оксана, визираючи з кухні з чашкою чаю. — Поговори з ними завтра, як із людьми.
— Як із людьми? — Ганна Іванівна обернулася до доньки, очі їй блищали від обурення. — Я вже місяць із ними «як із людьми»! А вони ніби глухі! Або прикидаються!
За стіною знову щось грюкнуло, почулися чоловічі голоси, сміх, тупіт ніг. Ганна Іванівна вхопилася за серце.
— Господи, та що ж це таке! Раніше тут жила Марія Петрівна, царство їй небесне, тиша була, благодать. А тепер…
Оксана поставила чашку на підвіконня, підійшла до матері.
— Мамо, ну чого ти так засмучуєшся? Молоді люди, їм весело хочеться. Згадай, як ми з Іваном у дитинстві носилися по квартирі.
— Це вдень було! І ми діти були! А ці… — Ганна Іванівна махнула рукою у бік стіни. — Дорослі чоловіки, а поводяться гірше за підлітків.
Музика раптом стихла. У насталій тиші було чути лише цокання старих кухонних годинників та ледве помітний шепіт за стіною.
— Бачиш, — полегшено зітхнула Оксана. — Може, самі зрозуміли, що переборщили.
Та раділа вона завчасно. За кілька хвилин роздався тягучій, жалібний виття. Не людський — звіриний.
— Що це? — Оксана зблідла.
— Собака, — похмуро констатувала Ганна Іванівна. — Тепер ще й собака в них. Величезний, судячи з голосу.
Собака вила так, ніби його душа розривалася від туги. Виття переходило у скигління, потім знову піднімалося до нестямних висот.
— Мамо, може, йому погано? Може, допомога потрібна?
— Яка там допомога? Їм просто байдуже на всіх! — Ганна Іванівна знову почала стукати у стіну. — Тихо там! Чуєте? Собаку заспокойте!
У відповідь почулися чоловічі голоси, але розібрати слова було неможливо. Собака замовкла на хвилину, потім завила з новою силою.
Ганна Іванівна сіла у крісло, поклала руки на коліна.
— Оксанко, я більше не можу. Сил немає. Кожної ночі одне й те саме. То музика, то телевізор, то ця проклята собака. Я не сплю вже тижнями.
Донька підійшла, присіла на підлокітник крісла.
— А ти дільничного викликала?
— Викликала. Приходив. Поговорив із ними. На один день затихли, потім знову почалося. Дільничний каже, що доказів нема. Як довести шум? Коли він приходить, вони затихають, а варто йому піти…
За стіною знову загриміло. Цього разу ніби хтось пересував меблі. Важкі, масивні. Скрип, грюкіт, знову скрип.
— О півночі меблі переставляють, — пробурмотіла Ганна Іванівна. — Нормальні люди так не роблять.
— Мамо, а може, справді щось трапилося? Може, вони не зі зла шумлять?
— Оксанко, ти що, їх захищаєш?
— Та ні, просто… Пам’ятаєш, як бабуся Катерина розповідала про дядька Тараса? Він також уночі шумів, а виявилося, що в нього хвороба була. Як її… альцгеймер. Він не розумів, що робив.
Ганна Іванівна задумалася. Дійсно, шум за стіною був якимось дивним. Не так, як у звичайних шумних сусідів. Там відбувалося щось незрозуміле, майже містичне.
— Гаразд, — рішуче підвелася вона з крісла. — Піду до них. Поговорю начистоту. З’ясую, що до чого.
— Мамо, зараз північ!
— І що? Вони ж не сплять! Раз шумлять, значить, не сплять.
Ганна Іванівна накинула халат, взула капці й вийшла на сходовий майданчик. Двері сусідської квартири були звичайними, нічим не примітними. Тільки номер — сорок два — був заклеєний ізолентою, немов хтось намагався його приховати.
Вона натиснула на дзвінок. Мелодія пролунала всередині, але ніхто не відповів. Шум продовжувався, собака знову завила.
— Відчиніть! — голосно сказала Ганна Іванівна. — Я ваша сусідка!
Тиша. Потім почулися кроки. Повільні, обережні.
Двері відчинилися на ланцюжок. У щілині показалося око — сіре, стомлене.
— Вам чого? — спитав чоловічий голос.
— Я живу поряд. У вас дуже голосно… Тобто музика грає, собака виє. Люди не можуть спати.
— Яка музика? — голос за дверима звучав щиро здивовано.
— Яка? Ось зараз же чуєте?
За стіною дійсно грала музика. ТихГанна Іванівна зрозуміла, що ці звуки ніколи не належали живим — вони були відлунням минулого, яке тепер назавжди затихло.
І за стіною знову запанувала справжня тиша.
