Вони прийшли, коли ми спали
Ганна Сергіївна прокинулась від звуку, який не могла відразу впізнати. Легкий скрип підлоги в коридорі, ніби хтось обережно крадеться квартирою. Жінка прислухалася, серце забилося частіше. Поруч мирно сопів чоловік, Микола Петрович навіть не ворухнувся.
— Миколо, — прошепотіла вона, штовхнувши його в плече. — Миколо, ти чуєш?
— Мм? Що таке? — пробурмотів він, не розплющуючи очей.
— Хтось ходить по квартирі.
Микола Петрович неохоче відкрив одне око, глянув на світяться цифри будильника.
— Ганно, друга година ночі. Тобі здалося.
— Не здалося! Я чітко чую кроки!
Чоловік зітхнув, але все ж прислухався. Справді, десь у глибині квартири лунали ледве чутні звуки. Скрип, шерех, легке постукування.
— Напевно, кіт, — заспокоїв він дружину. — Рудько знову по ночах бігає.
— Який кіт, Миколо? Рудько помер три роки тому, ти забув?
Микола Петрович остаточно прокинувся. Звуки ставали чіткими. Хтось безперечно пересувався їхньою квартирою, причому впевнено, ніби добре знав розташування меблів.
— Може, це Оленка прийшла? — припустила Ганна Сергіївна. — У неї ж є ключі.
— В такий час? Та вона давно спить, у неї завтра робота.
Донька жила окремо, у сусідньому районі, але іноді заходила до батьків, особливо коли сварилася з чоловіком. Хоча зазвичай попереджала заздалегідь.
Звуки наближалися до спальні. Ганна Сергіївна міцно стиснула руку чоловіка.
— Миколо, раптом це… злодії?
— Тихіше, — він обережно піднявся з ліжка, намацав капці. — Я піду подивлюся.
— Не ходи! А раптом вони з ножем?
— Ганно, які злодії? У нашому будинку консьєрж цілодобово, домофон, кодові замки. Та й красти в нас особливо нема чого.
Він тихо підійшов до дверей, притулився вухом до дерева. За дверима пролунав негучний жіночий голос, що насвистував якусь мелодію. Знайому мелодію.
— Ганно, — покликав він дружину пошепки. — Іди сюди.
Вона босиком підбігла до дверей, теж прислухалася.
— Це ж… це ж мамина колискова, — прошепотіла Ганна Сергіївна, і голос їй затремтів. — Та сама, що вона мені в дитинстві співала.
Микола Петрович насупився. Теща померла десять років тому, але він добре пам’ятав цю пісеньку без слів, яку вона постійно насвистувала, займаючись домашніми справами.
— Не може бути.
— Миколо, а може, це привид? — Ганна Сергіївна вчепилася у рукав його піжами. — Може, мама прийшла?
— Ганно, не кажи дурниць. Привидів не буває.
Але й сам він відчув, як по спині пробіг холодок. Мелодія звучала все чіткіше, і тепер до неї додався ще один звук — тихе постукування, ніби хтось перебирав посуд у кухні.
— Так само, як мама, — прошепотіла дружина. — Пам’ятаєш, як вона по ночах не могла заснути й йшла до кухні? Ставила чайник, діставала чашки…
Микола Петрович пам’ятав. Марійка Олексіївна страждала від безсоння, особливо останні роки. Могла встати о третій ночі й прибрати чи приготувати щось, насвистуючи ту саму мелодію.
— Мені страшно, — зізналася Ганна Сергіївна.
— Та годі тобі. Підемо, подивимося, що там таке.
Він рішуче повернув ручку дверей, визирнув у коридор. Тиша. Тільки з кухні долітав слабкий світ, ніби там горіла лампочка над плитою.
Подружжя повільно пішло коридором, міцно тримаючись за руки. Біля порогу кухні Микола Петрович зупинився, заглянув усередину.
Кухня була порожня. На столі стояли дві чашки, поруч лежали чайні ложки, цукрОленка довго дивилася на квітучу герань, а потім усміхнулась і сказала: “Бабуся ніколи нас не покидала.”
