– Відку, до мене більше не заходь. Добре? – спокійно попросила я.
– Як то «не заходь»? Сьогодні? – не зрозумів він.
…Ранок тільки зачинався, Відько вже стояв у передпокої, поспішаючи на роботу.
– Ні, зовсім, – уточнила я.
– Гм… Що трапилося, Оленко? Коротше, подзвоню тобі вдень, – він швидко поцілував мене й вискочив за двері. Я зачинила їх, відчуваючи полегшення.
…Ці слова дались мені нелегко. Відько був майже рідним. Але минулої ночі я з ним попросилась – була пристрасною, ненаситною. Він ж нічого не зрозумів, лише задоволено промовив:
– Оленко! Ну ти сьогодні просто богиня! Будь завжди такою! Кохаю, рибко!
…Колись ми дружили родинами: я, мій чоловік Іван, Відько та його дружина Їжачка (так він ласкаво кликав свою Ївгу). Молодість була шумна, безтурботна й бешкетна. Справді, Відько мені завжди подобався. Коли купувала сукню, туфлі чи сумку – трохи й заради нього, думаючи: а чи сподобається йому? Їжачка ж була моєю найкращою подругою.
Скільки всього ми разом пережили – не передаш! Я знала, що Відько до мене не байдужий, але дистанцію втримували. На спільних зустрічах Відько обережно обіймав мене й шепотів:
– Оленко, як же я за тобою нудив!
Взагалі, коли дружиш родинами, хіба ж обійтися без симпатій? То чоловік до подруги дружини западеться, то жінка до сусіда оком повестиме. Людина ж слабка на спокуси. То вже потім, з часом, все й виявляється… Я не вірю у дружбу чоловіка й жінки. Між такими «друзями» або вже було щось, або буде. Це як коло копиць сіна вогонь розпалювати – одного разу й полум’я поглине все.
…Мій Іван також бувало солодко облизувався, позираючи на Їжачку. Я не раз давала йому ляпаса, а він лише сміявся:
– Оленко, не вигадуй! Ми ж друзі!
А потім жартував:
– Хто в землі лежить, той уже не грішить…
У Їжачці я була певна, як у собі. Вона ніколи б не переступила межу. А ось мій Іван полюбляв збирати ягоди в чужих садах. Ось чому через двадцять років ми розлучились. Він одружився з одною такою «ягідкою», коли та защебетала про спадкоємця. До того часу наші діти вже виросли й розлетілись. Я зібрала Івану валізу й благословила на нове життя.
«От і настало те саме жіноче самітництво», – спершу сумувала я.
Відько з Їжачкою часто заглядали, намагалися підбадьорити. Хоча, чесно кажучи, я не страждала. Хіба що зненавиділа всі свята – саме тоді самотність відчувається найгостріше. Немає з ким посперечатися, поплакатись, слово закинути.
…Через три роки Відько овдовів. Так, від смерті не сховаєшся. Їжачка довго хворіла й перед смертю заповіла мені свого чоловіка:
– Оленко, приглянь за Відьком. Не хочу, щоб він якійсь чужій дістався. А ти йому завжди подобалася, я це відчувала. Живіть разом.
Відько справді сумував як слід: пам’ятник поставив, квіти на могилі саджав. А потім став до мене заходити. Я приймала його щиро, допомагала пережити втрату. Готова була оточувати турботою, теплом, любов’ю. Нам було про що згадати, над чим посміятися й поплакати.
…Чимало ми пройшли разом. Зблизились ще більше. Та з часом я почала вагатися. Відько мене дратував: надокучливий, прискіпливий, у їжі вибагливий, до одягу примхливий. Нудно було його слухати – мов сонячний промінь узимку, світить, але не гріє.
Почалися мої внутрішні муки. Можливо, я просто звикла жити сама? Усі почуття до Відька розвіялись, як дим. І коли він остаточно почав мене бісити, я вирішила розійтися. Та попереду – дарую йому незабутню ніч, щоб пам’ятав!
А Відько? Він певним був, що у нас ідеальні стосунки. На всі мої нарікання лише добродушно всміхався. Руки цікаТому коли Відько, із ще теплим обідом у сумці, задзвонив мені зі смаком розказати про нову шалену ідею, я тільки зітхнула – ну от же, мій дорогий валізяний ремінець: і відрізати шкода, і носить незручно.
