**СОЛОМИЯ.**
Стара Одарка витирала сльози, що котилися по її блідих, зморшковатих щоках. Вона махала руками і щось невиразно бурмотіла, наче дитина. Чоловіки, дивлячись на неї, чухали потилиці, а жінки намагалися зрозуміти стару.
З самого ранку, скаженіла від горя, Одарка бігала селом, стукала у вікна й ридала. Від народження вона була німою та дещо не від світу цього. Тому селяни її оминали, хоч і не ображали. Не розуміючи, що трапилося, послали по Дмитра — п’яничку та жартівника, єдиного, хто заходив до хати старої та допомагав їй по господарству. За вечерю та пляшку горілки.
Ось він і з’явився — зім’ятий, ще не протверезівши з ночі, проштовхнувся крізь натовп. Стара кинулася до нього, микаючи й заливаючись сльозами, розмахуючи руками. Лиш він міг її зрозуміти. А коли вона замовкла, Дмитро похмурів. Зняв шапку й глянув на людей.
— Ну, розповідай! — почулося з юрби.
— Соломія зникла! — промовив він про семирічну внучку Одарки.
— Як зникла? Коли? — здивувалися жінки.
— Каже, що рідна мати вночі забрала! — перелякано бурмотів чоловік.
Село загуло. Жінки хрестилися, чоловіки нервово запалювали цигарки.
— Та хіба ж може померла дитину вкрасти? — не вірячи, промовив хтось із юрби.
Усі знали, що три місяці тому мати дівчинки, Марта, потонула в болоті. Так само, як і баба, була від народження німою. Пішла з жінками по ягоду, та сталася біда. Як саме — ніхто не знав. Відстала, заблукала. Загрузла в трясовині, а кликати на допомогу не могла. Лише микала. Та хто ж почує? І залишилася Соломія сиротою, тягарем для старої Одарки. Якби був батько… А так і спитати не з кого. Померла за життя таїла таємницю народження дитини та забрала її з собою в могилу. Імені батька навіть матері не казала. Шепталися люди: чи не Дмитро часом? Та й що? Молодий, неодружений. До хати заходить.
Але той лише відмовлявся. Мовляв, не було нічого!
Одарка знову голосно заридала й замахала руками.
— Що вона каже? — зашепотіли жінки. — Ну, Дмитре?
— Розповідає, що щоночі приходила померла до хати. Одарка свічки палила, хрести над дверима та вікнами випалювала. Охороняла себе й онуку від нечистої сили. А Марта не вгамовувалася — стукала у двері, заглядала у вікна. І тихенько кликала доньку. От і цієї ночі довго стояла під вікном. У місячному світлі бліда, очі неживі, а губи шепочуть, вабить Соломію.
Стара гнівалася, одганяла дівчинку від вікна. Та ледь відвернеться — як та вмить задерне занавіску. То чи морок, чи не помітила Одарка, як у глибокій ночі дрімнула й прозевала. Забрала померла Соломію, обдурила, звабила невинну дитину! — Дмитро витер рукавом піт з чола й додав: — Шукати треба!
Чоловіки заскреготали зубами й розійшлися по дворах. Одні за рушницями, інші за собаками. Навіть Дмитро, не сміючи попоїсти з похмілля, попрямував додому збиратися на пошуки.
Незабаром поділилися на групи. Спочатку обійшли подвір’я, потім кладовище. Даремно. Тепер лишалось йти до лісу, а потім у ті прокляті топи, де спочила Марта. Перекурили й рушили.
Вже біля краю лісу знайшли сліди босих дитячих ніжок. Пси підняли гавкіт і кинулися в гущавину. Довго вони метушилися, виснажуючи господарів. Ніби водячи їх за ніс, навмисно збиваючи зі шляху.
Перші сутінки лягли на верхівки дерев, коли мисливські пси, важко дихаючи, знесилені впали на землю. Так само й їхні господарі. Молодші й витриваліші продовжили оглядати болото.
З кожною хвилиною надія танула.
Дмитро йшов обережно, боячись потрапити в трясовину. І так захопився, що й не помітив, як відстав від чоловіків. Та болото він знав добре, тому й поплів далі.
— Де ж ти, Соломіє? — прохрипів він, вдивляючись у топи.
За кількасот метрів від нього роздався скрекочучий крик. Гігантський чорний крук, сидячи на гілці сосни, блищав очима й спостерігав за гостем.
«Крру! Крру!» — знову лунав зловісний крик.
Серце чоловіка затріпотіло. Щось у пронизливому голосі крука привернуло його увагу. Прискоривши крок, він попрямував до тієї самої високої сосни.
На м’якому моху біля коріння дерева, згорнувшись клубком, лежала дівчинка.
— Соломіє! — щоб не налякати дитину, прошепотів Дмитро.
Дівчинка відкрила очі й уважно подивилася на нього.
— Жива! — зрадів він.
Стягнув із себе сорочку й укрив дівчинку.
— Як ти сюди зайшла? — прохрипів Дмитро, не очікуючи відповіді.
Адже, як і мати, і баба, була німою.
— З мамою прийшла, — несподівано відповіла вона.
Чоловік здригнувся й не повірив своїм вухам.
— Диво! — піднявВін підняв Соломію на руки й поспішив геть із болота, усвідомлюючи, що іноді найдивовижніші випробування приносять з собою найглибші благословення.
