ГОСПОДАРНИЙ ЧОЛОВІК
Відвідуємо тестя в селі за сотню кілометрів від міста. В його хаті, де він народився й виріс. З якої потім утік на фронт семнадцятирічним і в яку повернувся у сорок п’ятому з кульгавою рукою замість правої…
— А Миколи нема! За дровами поїхав! — звіщає тітка Марія, його дружина. — У сусідньому селі клуб розбирають! Віддали будинок на розбір!
Тесті вже майже вісімдесят. Але він ще досить міцний дід. Не те, що нинішні.
— А далеко село? — питаємо тітку Марію.
— Та ні! — махає вона рукою. — Кілометрів п’ять буде!
Ми з дружиною переглядаємося здивовано.
Незабаром він «приїжджає». Його транспорт — стара дитяча коляска з сімдесятих, без кошика, яка перекошується під вагою старих дощок. Він скидає ремені, перехрещені на грудях, щоб тягнути в’юк за собою.
— Ось! — хвалиться він несподіваною здобиччю. — Ще кілька ходок — і на зиму вистачить!
— Як розпилюватимете, Михайле Петровичу? — допомагаю складати дошки в штабелі.
— А он пилорама!
Він показує мені незграбно збитий верстак з купою пристосувань для розпилювання. Рука ж одна. Зверху лежить стара, іржава ножівка з металевою ручкою. Така сама була в мого батька. Нею я вчився пиляти свої перші дошки.
Серце стискається. Хочу допомогти. Готовий відвезти дошки на своєму позашляховику чи замовити вантажівку з робітниками.
— Може, чим допомогти, Михайле Петровичу? — питаю.
Але він не слухає. Єдиною рукою зупиняє мене й знову перекидає ремені через плечі.
— Фури тільки заважають! Так близько часом притискаються до узбіччя, не дай Боже збитимуть! — скаржиться він.
Машин і справді багато. Величезні, довгі, летять на шаленій швидкості, пролітаючи повз маленьке село. Траса транзитна, на Київ…
— Маріє! Я поїхав! — кричить він дружині. Вона виходить провожати й, коли він виходить із двору, каже нам із гордістю:
— Господар!
Тільки зараз я розумію сенс його дій. Йому справді не потрібна допомога. Він живе тим, що почувається чоловіком. Не просто чоловіком, а саме господарем. Хоч усе життя пропрацював деканом у економічному вузі.
Я дивлюсь у далечінь і бачу самотнього старика, що йде узбіччям із старою коляскою, без кузова, перев’язаною ременями впереміш із мотузками для білизни. У цій колясці колись возили мою майбутню дружину. Він нагадує мені бурлака. Тільки замість берега і барж — гуркотять фури, обдаючи його гаром і сажею…
Не витримую, щоб не допомогти, і ми з сином їдемо до будівельного магазину.
На його верстаку залишаємо нову фірмову шведську ножівку із загартованими зубцями у футлярі.
Через п’ять років ми забрали його до себе. У комфорті він не протримався й півроку…
Потім, після похорону, на поминках, я знайду подарувану ножівку неторканою у тому самому футлярі, на кришці серванта. Односельчани скажуть про Михайла Петровича:
— Берег! Господарний був чоловік!
— Так, — киваю. — Господар був. Тепер таких уже не роблять…
Життя вчить, що справжнє щастя — не у комфорті, а у почутті свого місця у світі.
