Не чіпай мою ляльку! скрикнула Соломія, вириваючи з рук старшої сестри фарфорову красуню з золотистими кучерями. Мамо! Богдана знову бере мої іграшки!
Та годі тобі, жадібко! відчепилася восьмирічна Богдана, та все ж відпустила ляльку. Ну й принцеса знайшлася!
Дівчатка, ну що це за галас зранку! Ганна Іваненко вийшла з кухні, витираючи руки рушником. Богдано, лиш сестру у спокої. У тебе ж повно своїх іграшок.
У мене старі, а в неї нові! обурилася Богдана. Це несправедливо!
Тому що я молодша, із задоволенням промовила Соломія, пригортаючи ляльку. Мама сама казала.
Богдана стиснула зуби й мовчала. Так, мама дійсно так казала. І бабуся теж. І тітка Оля. Усі навколо лиш твердили: «Соломійка маленька, їй поступити треба», «Соломійка слабкенька, її берегти потрібно», «Соломійка така гарна дівчинка».
А вона? Богдана велика, Богдана сильна, Богдана має розуміти. Завжди мала розуміти й поступатися.
Ідіть снідати, втомлено сказала мати. І сестру поклич.
У школі Богдана намагалася забути про домашні негаразди, та навіть там її переслідувала тінь молодшої сестри. Вчителька Олена Олегівна часто запитувала, чи все гаразд у Соломійки, чи не хворіє, чи скоро піде до першого класу.
А ти, Богданко, сестричці до школи допомагаєш готуватися? спитала вона якось після уроку.
Допомагаю, збрехала Богдана.
Насправді вона не терпіла ці заняття. Соломія капризючила, не хотіла вчити букви, нарікала, що втомилася. А мама щоразу казала: «Ну що ти до неї чіпляєшся? Бачиш, дитина втомилася».
Соломійко, літера «А» пишеться не так! сердилася Богдана, витираючи криво написаний закруток. Дивись, як треба!
Не хочу! плакала сестра. У мене ручка болить!
Нічого тобі не болить! Просто лінована ти!
Мамо! Богдана мене ображає! одразу верещала Соломія.
І мама, звісно, лаяла Богдану. Завжди лаяла Богдану.
Коли Соломія пішла до школи, Богдана сподівалася, що ось тепер сестра зрозуміє, як це вчитися, старатися, отримувати двійки і трійки. Та не тут-то й було. Соломія вчилася легко, отримувала самі п’ятірки, а вчителі її просто обожнювали.
Яка ж твоя сестриця здібна! з захопленням говорила класна керівниця Богдани. Прямо відмінниця росте. А тобі б у неї понавчатися, як треба займатися.
Богдана мовчала, стиснувши кулаки. Що тут скажеш? Що Соломія не здібна, а просто щасливчиця? Що їй усе легко дається просто так? А їй приходиться зубрити до ночі, аби отримати хоч четвірку.
Вдома теж спокою не було. Соломія росла справжньою красунею світловолосою, блакитноокою, з ніжною шкірою. Усі сусідки ахали, побачивши її: «Ой, яка лялечка! Просто ангелятко!»
А Богдана? Богдана була звичайною. Не красуня, не потвора сама що не на єсть звичайна дівчина з каштановими волоссям та сірими очима. Таких мільйони.
Наша Соломійка акторкою буде, мрійливо казала мама, розчісуючи доньці волосся. Чи моделлю. З такою вродою гріх не скористатися.
Богдана робила вигляд, що не чує, та кожне слово болюче різало по серцю. Виходить, вона не гріх не скористатися сво
І з того дня їхні серця знайшли спокій, як дві річки, що, переставши боротися за течію, злилися в одне тепле море родинного спокою.



