Соломія стояла надворі кухні, перекусуючи чорствозм’якшою паляницею з маслом, та вдивлялася у подвір’я сусідів. Ранок розплився сірою аквареллю, дощовий, так само, як її власний настрій останніми днями. Крізь скло мигнула знайома постать Оксана Петрівна йшла до під’їзду, вагою сірої тіні навантажена сумками.
Мамо, твоя ж сусідка знову сама кволіє з покупками, покликала Соломія у кімнату, де Людмила Іванівна, немов прикута, сиділа за столом, перегортаючи вицвілі шпальти газети. Може, підбадьоримо її?
Яка вона мені сусідка? буркнула жінка, очей не звідячи. Чужа баба. Син у неї є, хай дивиться.
Соломія поморщилась, та замовчала. Людмила Іванівна останнім часом гострилася, наче колючка в бур’яни, якої краще не чіпати. Адже колись вона перша кидалась на зустріч, якщо комусь із багатоповершки ставало важко.
Син її працює у Польщі, ж ти знаєш, тихо промовила Соломія, натягаючи кожушанку. Збігаю до крамниці, заразом допоможу донести.
Іди, іди, свята наша, проворкотіла Людмила Іванівна. Всіх обіймеш, а я тут звісно зайва.
Соломія сперлася в дверях, озирнулась на жінку, яку мамою називала більш як сорок літ. Худа, з сивою кіскою, гідно закрученою на потилиці, Людмила Іванівна здавалась крихітною у старовинному кріслі. Морщини глибшали на обличчі, а руки тремтіли, немов осіннє листя на вітрі, коли вона перегортарувала сторінки.
Тобі принести щось із крамниці? м’яко запитала донька.
Нічого мені не треба. Іди вже, коли зібралась.
На сходах Соломія зіткнулась з Оксаною Петрівною, що важко зідхала, відпочиваючи на проміжку.
Оксано Петрівно, давайте допоможу, запропонувала Соломія, приймаючи одну сумку.
Ох, спасибі тобі, серденько! полегшено зідхнула сусідка. Щось сил останнім часом мов на вичерпі. Літа, напевно.
Піднімалися поволі, зупиняючись на кожному майданчику.
А як ваша Людмила Іванівна? обережно спитала Оксана Петрівна. Щось її давно не бачила.
Та так, буває по-різному, невиразно відповіла Соломія. Іноді трохи свіжійша, іноді важча.
Розумію, розумію. У мене сестра також… Оксана Петрівна замовкла, але Соломія зрозуміла недосказане.
Допомогла донести сумки й повернулась додому. Людмила Іванівна сиділа у тому ж кріслі, але вже не в газеті вдивлялася. Просто дивилася в одну точку, немов щось важливе проступало крізь шпалери.
Мамо, може, чаю пригостимо? запропонувала Соломія, знімаючи кожух.
Мамо…. повторила Людмила Іванівна, і в голосі її пролунала дивна нотка, як тріщина по льоду. Ти мене мамою називаєш.
Соломія завмерла. Щось у тоні забреніло насторожою.
Ну так, мамо. А як же ще?
Адже я тобі не мати, тихо промовила Людмила Іванівна, повертаючись до неї. Я тобі байдужа.
Соломія відчула, як усе всередині стиснулося в холодний грудоць. Воно. Те, чого вона тремтіла кілька місяців. Те, від чого ховала очі, коли бачила, як Людмила Іванівна дивиться на неї сплутаним поглядом.
Що ти кажеш, мамо? Соломія присіла поруч, узяла її руку. Звісно ж, ти моя мати. Найсправжніша.
Ні, уперто захитала головою Людмила Іванівна. Я пам’ятаю зараз. Пам’ятаю все. Ти не моя дівчинка. Ти… ти чужа.
У горлі Соломії став камінь. Вона знала, що прийде цей день. Лікарі застерігали, що хвороба повзе, як далека хмара, що пам’ять зачарує все частіше. А
Терпкий запах смаженої картоплі вішал у кухні, коли Людміла Іванівна поклала тарілку на стіл, її наполегливі очі випалювали знайомі риси обличчя заміну, бо десь у глибинах пам’яті, наче струна, ще дзвеніла таємниця про Ганну, про минуле, що розчинялось у сутінках розуму, як тіні від плакучого фікуса на кухонному вікні уламках хрипатого світанку.
