Соломія Семенівна вже надягла нічну сорочку й заплітала косу, коли задзвонив телефон. Різкий перезвін розколов тишу квартири, змусивши жінку здригнутися. Година показувала пів на десяту.
Ало? У слухавці мовчали. Ало, хто це?
Мамо? Голос був ледве чутний, немов промовляючий боявся, що його почують.
Соломіє? Що трапилося? Ти ж знаєш, я не люблю пізних дзвінків! Соломія Семенівна сіла на край ліжка, стискаючи слухавку. У тебе все добре?
Так… Тобто ні… Мам, можна я до тебе приїду? Зараз же?
У голосі доньки було щось таке, від чого у матері защеміло під серцем. Соломія ніколи не просила допомоги, впоралася сама, пишалася самостійністю.
Звісно, приїжджай. А що сталося?
Потім розповім. Я вже виходжу.
У трубці загуло. Соломія Семенівна постояла зі слухавкою в руках, потім поклала її й пішла ставити чайник. Соломія живе в сусідній Виноградарі, хвилин сорок автобусом, якщо не буде заторів. Значить, за годину вона буде тут.
Жінка вийняла з серванта гарний сервіз, що купувала для гостей, порізала лимон, виклала на блюдечко медовики. Рухи були нервові поганий передчуття не відступав.
Соломія з’явилася раніше сподіваного. Коли мати відчинила двері, донька стояла на порозі з заплаканими очима й розпатланим волоссям. В руках вона тримала вишиту торбу.
Ох, донечко моя… Соломія Семенівна обняла Соломію, відчувши, як та тремтить. Заходь, заходь швидше. Чай закипає.
Вони сіли на кухні. Соломія мовчки пила чай, час від часу схлипуючи. Мати чекала, вагаючись розпитувати. Донька розповість сама, коли буде готова.
Він мене б’є, мамо, нарешті промовила Соломія так тихо, що мати ледве розчула. Вже не вперше.
Соломія Семенівна поставила чашку, відчувши холод, що розіллявся в грудях.
Як б’є? Богдан? Що ти кажеш!
А я що, брешу на твою думку? Соломія різко підвела голову. Під оком синіло вилице, що вона намагалася замаскувати пудрою. Ось, полюбуйся!
Боже… Соломія Семенівна простягнула руку до доньки, та та відпхнулася.
Не жалій мене! Сама винувата, наскочила. Думала, після весілля все зміниться, він заспокоїниться… Дурна я, мамо, дурна!
Чому ти мені раніше не сказала? Ми ж…
Та що б ти здійснила? Соломія гірко посміхнулася. Стала б умовляти потерпіти, урятувати вогонь у домівці заради дітей. Ти ж завжди казала: виходять заміж одного разу й назавжди.
Соломія Семенівна опустила очі. Справді, вона завжди так вважала. Сама прожила з батьком Соломії тридцять п’ять років, хоч і не завжди було легко. Знала його запої, грубість, байдужість. Вважала, ніби так має бути.
А де діти?
Залишились у його матері. Сказала, що поїду до бабусі на дні. Соломія втерла очі рукавом. Не хочу, щоб бачили мене такою. Оленці лишень сім, а Дмитрик… він уже розуміє, що вдома не все гаразд. Учора спитав, чому тато кричить на маму.
І що відповіла?
Що тато втомився на роботі. Сол
За вікном, крізь дрімотний світ дощу, ледве помітно вимальовувався стежний світанок нових доріг мріяним перламутром.
