“Василю, зайди!” покликав шеф по внутрішньому звязку. Я знав: знову лаяння чекає. Та й за що? Заслужено.
Прийшов. “Сідай, Василю! Знову провалив завдання виговор. І позбавлення квартальної премії. Попереджав же! Що з тобою? Батькові обіцяв піклуватись, а ти… Ех, Василю Остаповичу!”
Щоранку, прокидаючись від щебетання синочка Василька, я дивлюся, як Юля пещами годує його кашею, і думаю: цей наш крихітка живе наче й за мене, і за діда мого Евдокима, а його малесенькі пальчики, що так схоже стискають бабусин ніс на давній світлині коло годинника, наче шлють мені тихе: «Батьку, ти все зробив як треба».
