Того дня я не планував бути біля води.
Це була коротка перерва від зміни в кафе на київській пристані. Вхопивши бутерброд, я вийшов на пірс, шукаючи тиші. Раптом почув гул гелікоптера, що пронісся низько над головою.
Люди почали показувати пальцями, знімати на телефон. А я завмер. Щось було… не так.
І раптом побачив пса.
Величезний чорно-білий вівчар у яскравій рятувальній жилетці стоїб біля відчиненого люку, немов роби це щодня. Спокійний. Впевнений. Готовий.
Екіпаж всередині кричав щось, показуючи на Дніпро.
Я пішов за їхніми поглядами і побачив людину у воді. Лише голова, ледве видна здалеку.
Пес стрибнув.
Чистий професійний стрибок з гвинтокрила. На мить зник під водою, потім поплив потужними рухами.
Я й сам не помітив, як опинився на поруччі, із скаженим серцебиттям. Щось стиснуло мені нутро.
І тоді я впізнав його.
Той, хто плив посеред ріки непритомний, мокрий, безсилий був у тому самому вітрівці, що я вкладав у спортивну сумку сьогодні вранці.
Мій брат. Микола.
Раптом я згадав минулу ніч.
“Я не можу більше, Іване”, сказав він, виходячи. “У всіх є відповіді, крім мене”.
Я думав, він пішов провітритись. Можлива, заснув у машині, як це бувало. Але він не повернувся.
Як він опинився біля води? Адже він ненавидів холодну воду. Глибину.
Пес уже наближався, ріжучи мязами хвилі. Поруч плив рятувальник у гідрокостюмі на мотузці. Але собака була першою.
Він акуратно вчепився у куртку Миколи немов робив це сто разів. І Микола… не чинив опору.
На березі кричали. Лікар викликав ноші. Парамедики пробивалися крізь натовп. Я зліз з огорожі, ватні ноги ледве несли.
Миколу витягли блідим, майже бездиханним. Медсестра робила штучне дихання, доки лікар вводив щось у руку. Я не міг підійти ближче, але побачив, як здригнулися його пальці.
Пес мокрий, важко дихаючи сидів біля ношів, пильнував.
Я присіп біля нього: “Дякую”, прошепотів, не знаючи чи зрозуміє.
Але він лизнув мені запястя, навмисно й ніжно.
Брат потрапив до швидкої. Рятувальник назвав лікарню. Я вже сидів у машині, коли він закі говорив.
У лікарні очікування видавалося вічністю.
Телефон розривався від повідомлень. Я не відповідав. Таки вийшла медсестра: “Притомний. Питатиме вас”.
Микола у палаті виглядав крихким. Трубка в носі. Пікали
І я міцно вірю, що навіть у найглибшій темряві знайдеться хтось, хто встигне підставити плече та врятувати тебе від останнього кроку.
